Генеральний план гідності громади

7 місяців ago Інформ центр 0

У січні 2018 року влада Шанхаю опублікувала генеральний план міського розвитку на період до 2035 року. Головна мета – перетворити місто в «мегаполіс з впливом світового масштабу». Захист довколишнього середовища, збільшення кількості лісопаркових територій, медичне забезпечення, освітні програми – все це теж передбачає цей план. Такий орієнтований на майбутнє план розвитку третього за впливовістю фінансового центру світу з населенням у понад 24 мільйона мешканців дає ще один привід поговорити про проблему українських міст, які досить часто не мають містобудівних перспектив.

Тон і стилістику на самоврядну моду, якщо буде доцільно так сказати, в цьому питанні має задавати, звісно, столиця. А в Києві діє містобудівний документ ще 1997 року. Він розраховувався до 2020 року та навряд-чи тодішні його натхненники могли передбачити наскільки зміниться життя найближчим часом. За понад двадцять років, левова частка яких припадає на ХХІ століття, тобто час новітніх технологічних рішень і демократичних перетворень, відбулося стільки змін, що цей генеральний план уже має єдине значення – історично-архівне.

Очевидно, що таку недоладність зрештою усвідомила і міська влада. То ж нещодавно громадськості був презентований проект нового генерального плану розвитку міста. Не буду його переповідати, тим паче, що попереду і професійна оцінка цього документу, і громадські обговорення з емоційними дискусіями та й, мабуть, громадянськими баталіями, адже перспективи середовищ життя стають вагомими і важливими для кожного громадянина.

Наразі хочу загострити увагу на загальній проблемі для української держави і суспільства – відсутності в масі своїй генеральних планів розвитку населених пунктів (а нині вже і громад), стратегії-візії цього напряму в загальнодержавному масштабі, умовній участі в процесі такого планування громадськості (додамо до цього і такий феномен як байдужість значної частки громадян) тощо. В умовах децентралізації ця ситуація має бути кардинально змінена і переорієнтована на реальні потреби громад та перспективу держави.

Сам процес таких змін розпочав би з інституційних підходів нормотворчого характеру. А саме – надання статусу юридичної особи всім без винятку громадам. Бо у скупченні населених пунктів, яке зараз називається «об’єднана територіальна громада», наразі немає жодних мотиваційних чинників розвитку для населених пунктів, особливо малих. Юридичною особою є ОТГ, і звісно, що центральна садиба буде спрямовувати всі свої зусилля на задоволення передусім власних потреб. Громади, що входять до складу ОТГ, опиняються на її «задвірках», і до того ж не мають ні повноцінного голосу, ні можливості впливати на рішення чи добиватися суттєвих преференцій для себе. Про яку тоді перспективу можна говорити? Швидше про терміни, коли малі населені пункти остаточно вмруть, бо активніше населення переїде до центру ОТГ, а старі і так доживуть свого віку.

Чому так сталося? Очевидно при формуванні стратегії децентралізації допустили методологічну помилку. Пов’язана вона з тим, що оцінку перспективи громад робили, базуючись на вивченні світового досвіду минулого, тобто статичних часів, коли терміни вимірювалися десятками років. Ті ж трансформаційні процеси у Франції щодо реформи громад відбувалися на досить великому історичному відрізку, навіть у Польщі вони тривали достатньо для того, щоб вчасно усвідомити напрям руху, сформулювати громадянсько-самоврядну культуру і внести необхідні корективи. Бо тоді, в минулому столітті не існувало ще таких стрімких технологій, інноваційних рішень і швидкоплинних змін, ніхто не чув про промислову революцію 4.0 і не сподівався, що світ, завдяки цифровізації та глобалізації, зменшиться до розміру громади і родинної оселі.

Нині ж децентралізаційні процеси і перспективи розвитку громад неодмінно слід пов’язувати з середовищем життя і конкретним громадянином, які творять атмосферу майбутнього кожен прожитий день. Така нагальна вимога часу, бажаємо ми цього чи ні. Тому влада має задуматися над цим поворотом сюжету майбутнього країни і невідкладно змінити парадигму підходів до трансформації держави. Тут варто пам’ятати про ще один нюанс – нині не президенти і не прем’єри визначають перспективний рух країни. Це роблять інноваційні, креативні технології з властивими їм швидкостями. Завдання влади – постійно розширювати можливості громад і громадян, а для цього вчасно побачити зміни, розпізнати і запропонувати напрями руху та очолити їх через мотивацію та стимулювання населення. Така нині формула успіху.

За рахунок інтелектуального розвитку, тобто використання об’єктів інтелектуальної власності, в країнах Європейського Союзу формується майже 40 % ВВП, виробляється майже 90 % продукції на експорт та залучається до роботи більше чверті працездатного населення.

На варто зрозуміти просту істину – інтелектуальний розвиток держави починається в громадах. А для цього вони повинні бути вмотивованими до удосконалення і націлені на перспективу. Тому підхід до населеного пункту має базуватися на гідності громади і її громадян. І генеральний план розвитку населеного пункту має бути нічим іншим як генеральним планом гідності громади.

Інтелектуальне творення майбутнього – це середовищний вимір, атмосферний стан можливостей, комунікацій і взаємин.

Микола Голомша, Голова партії “Патріот”

Джерело: LB