Рейдерство історії: синдром прихованої помсти режиму Кремля

3 місяці ago Інформ центр 0

З тих пір як люди навчилися розрізняти свої емоції за  станом і проявами, вони стали досліджувати їх, щоб зрозуміти внутрішні механізми власних поступків чи непрогнозованих дій інших людей.

Одним із таких емоційних станів злопам’ятність, озлоблення, що викликають почуття ворожості спочатку причини невдач, а потім і взагалі до оточуючого світу. Таке емоційне наповнення людини має назву «ресентимент». Це визначення вперше ввів німецький філософ, психолог, розробник власної етичної теорії Фрідріх Вільгельм Ніцше у роботі «До генеалогії моралі». Носій ресентименту апріорі не є щасливою людиною, оскільки поняття і відчуття добра, щастя, краси йому не знайомі. Натомість його «хибна свідомість» і психологічне отруєння душі призводить до постійного руйнування цінностей цивілізаційного світу, заздрощів і ненависті, збудження тих сторін людської душі, які зазвичай називають «темними».

«На Росії» нещодавно, в період традиційного щорічного динамічного сплеску «побєдобєсія» запропонували ввести ще одне «свято військової слави» – День перемоги над мілітаристською Японією. З такою ініціативою виступила група депутатів від фракції “комуністична партія Російської Федерації” псевдодуми РФ. Не виключаю, більше того, впевнений, що ця ідея спочатку отримала схвальну підтримку у Кремлі та має стати ще одним зарядом ненависті для термінового підняття загальноросійського градусу мобілізаційного патріотизму, який останнім часом дещо просідає в регіонах федерації.

Цікаво, що датою такого святкування пропонується визначити 3 вересня. Очевидно, що факт закінчення Другої світової війни у 1945 році, який цивілізоване людство відзначає 2 вересня, не став предметом гордості для путінських «рускіх патріотов». Їм вкрай необхідно, як зазначається в супроводжувальних документах до цього подання, власне, тобто геостратегічно-монопольне свято, яке “підтримає територіальну цілісність РФ на Далекому Сході та сприятиме вихованню патріотизму” за лекалами сурковців, пригожинців та інших уособлених центрів подібних ініціатив.

Ініціаторам варто було б знати, що 3 вересня в історії московської імперії уже було днем перемоги. У минулому столітті, одразу після завершення Другої світової війни. Тоді, у 1946-47 роках якраз відзначалося два дні перемоги: 9 травня над гітлерівською Німеччиною і 3 вересня – над мілітаристською Японією.

Надалі «вождь народів» відмовився від цих святкувань. Очевидно, що народ, і особливо колишні фронтовики, не мали чому радіти. Лише коли з життя пішло до 70% тих, хто реально пройшов всю війну в окопах, у Кремлі знову витягли «день перемоги». Сталося це лише 1965 року, на двадцяту річницю завершення бойових дій у тій світовій війні. Правда, про дублювання перемоги над Японією чомусь уже не згадували.

Динаміки наростаючого процесу глорифікації (звеличення, спів дифірамбів, славослів’я), розпочаті у 1965 році з часом переросли у державну політику, яка дійшла до кричущої брехні виокремлення одного переможця у тій війні – Радянського Союзу. А зараз і цей посил видозмінився. За словами довгожителя Кремля В. Путіна Другу світову війну виграла тільки Росія.

Таким чином створюється культ навіть не країни-переможця, а саме режиму-переможця (звідси реанімація радянських міфів про Сталіна та Жукова), відкидаються реальні історичні факти, применшується роль у Другій світовій війні тодішніх міжнародних союзників, без вкладу яких перемога СРСР була під великим питанням. І якщо припустити, що США та Велика Британія відмовилися тоді б від матеріально-ресурсної допомоги (боєприпаси, техніка, продовольство, стратегічна сировина включно з нафтопродуктами), яка отримала назву ленд-ліз, то радянська імперія уярмлених народів мала всі шанси припинити своє існування. То ж «на Росії» відбувається процес, який можна назвати історичним рейдерством діючого режиму довгого путінства. Є загроза переведення такого процесу в глибинний, світового виміру, звісно, якщо ми (цивілізоване людство) це дозволимо.

Загальноросійська (віднедавна й світова) істерія «побєдобєсія», яка триває уже не перший десяток років і тільки посилюється з часом, є проявом ресентименту вже на державному рівні. В усіх державно-суспільних діяннях нинішньої Російської Федерації чітко прослідковується лінія віртуально-ритуальної помсти невизначеному адресату, роль якого періодично «виконують» за волею Кремля різні країни. Залежно від ситуації і розвитку подій – і США, і Грузія, і Україна…Будь-якого моменту на їхньому місці може опинитися інша країна із світової мапи мирної цивілізації.

Виходячи з логіки нинішніх ініціаторів введення в РФ ще одного «дня перемоги», варто запропонувати їм суттєво розширити цей перелік. Адже не одна гітлерівська Німеччина була тоді переможена. В ті роки сформувалася вісь Берлін-Рим-Токіо, на яку «нанизувалися» союзники і сателіти. На боці Гітлера воювали тодішні Болгарія, Румунія, Угорщина, Словаччина. І відповідно можна святкувати подібні перемоги і над ними. Це був би феєрверк «перемог». Хоча не виключаю, що нинішнє дійство з перемогами може бути тільки анонсом якраз до реалізації подібних версій розвитку процесів популяризації «побєдобєсія», взяти б хоча до уваги регулярні поїздки-реклами по ЄС путінських яничарів-байкерів.

Але чому ж зациклюватися лише на минулих «перемогах»? А нинішні? «Перемога над Чечнею»! «Перемога над Грузією»! Можливо, «перемога над Великою Британією»? Адже Брекзит вдався!

Над Україною? Не склалося. І не складеться. Не буде свята.

Та парад путінського «побєдобєсія» імперії московитів варто розглядати не лише з позиції внутрішнього мобілізаційного процесу, який має на меті формування «єдіного народа». Не менш важливим є аспект зовнішній. Передусім брутальне публічне, зокрема в міжнародному медіа та науковому просторі, переписування історії Другої світової війни. Відбувається нав’язування (тлумачення, представлення та супровід) нових технологічно-комунікаційних трендів путінсько-кремлівського розуміння використання сили в сучасних умовах та масштабах. Перекручення і пряма фальсифікація світових історичних подій і фактів, переведення їх в явище монопольної перемоги окремої країни в нинішньому глобальному світі горизонтальних динамік створює небезпечний прецедент комунікаційної гіперболізованої монополії, тобто права власності на світову історію, міжнародне право і здобутки цивілізованої демократії.

Приватизація історії у виконанні кремлівського режиму є історичним рейдерством. І мета цього дійства абсолютно зрозуміла – воно потрібне для абсолютного домінування в майбутньому.

…Історія легко тлумачиться і твориться, коли її справжність та достовірність прикрита глибоким шаром ідеологічного бруду діючого режиму. Нинішня Росія до цих пір залишається країною, яка брала безпосередню участь у Другій світовій війні і яка до цих пір не спромоглася написати історію цієї війни. Реальну, без прикрас і облуди, з цифрами і фактами, із згадуванням всіх її учасників і їхньої долі.

Ця «забудькуватість» має причини. Адже тоді доведеться писати зовсім іншу, не паркетно-парадну історію, де героїчності залишиться не так вже й багато. Де доведеться говорити про всі, до останньої, жертви і те, чому до цих пір сотні тисяч з них не поховані належним чином. Де потрібно пояснювати, чому мільйони тодішніх співвітчизників віддали життя лише за примхами злочинної сутності тодішніх керівників тодішньої держави.

…Під час так званої Ржевско-Вяземської стратегічної наступальної операції радянських військ (8 січня 1942 – 31 березня 1943 рр.) задля задоволення волі «вождя народів» його «видатні» генерали кидали у лобові атаки на укріплені позиції гітлерівців дивізію за дивізією. «Ржевська м’ясорубка» – так називали ці події фронтовики. Російський письменник Віктор Астаф’єв згодом писав про ті події: «Ми залили їх ріками крові і завалили горами трупів».

«Офіційні» російські історики свідчать про 430 тисяч загиблих в ході цієї бійні радянських солдатів. Німецькі джерела наводять цифру понад мільйон. Безповоротні втрати Червоної армії за перший квартал 1942 року складають за офіційними джерелами 675 315 осіб. За твердженням дослідників – 1,8 мільйона осіб. За цей період на Східному фронті гітлерівці, згідно з німецькими джерелами, втратили 318 тисяч солдатів і офіцерів.

Місто Ржев Червона армія взяла лише через рік боїв, 3 березня 1943 року, коли гітлерівці практично залишили його. Чим не привід святкувати в нинішній РФ цю «перемогу» також?

Микола Голомша

Джерело: https://ukr.lb.ua/blog/mykola_golomsha/428042_reyderstvo_istorii_sindrom.html