Чотири роки після «Мінську». Вже час рухатись далі

1 місяць ago Інформ центр 0

Сьогодні одною з центральних тем суспільного обговорення знов стали «мінські домовленості». Адже минуло чотири роки з дня їхнього підписання.

Тема російської агресіє проти України учора і сьогодні є центральною в ООН, де Росія вже чітко і недвозначно ідентифікується як агресор і джерело гібридного тероризму в міжнародних масштабах..

Обговорення ж усередині України сповнене емоційності, яка у цьому випадку, як на мене, зайва. Бо мінський процес аж ніяк не вкладається у звичну останнім часом систему координат «зрада-перемога». І термін у чотири роки – черговий привід поглянути на зміст цих угод тверезо і зважено: від цього залежить напрям, у якому далі має рухатись Україна в пошуку встановлення миру і покарання держави-терориста – Росії.

Звичайно, твердження про те, що мінусів у «Мінську» більше, ніж плюсів, має рацію хоча б тому, що відбулась певна зацикленість як української сторони, так і деяких її міжнародних партнерів саме на такому – безперспективному – варіанті перемовин. Не кажучи вже про Росію, яка плекає цю конструкцію, адже так звані другі мінські угоди були стратегічно вигідними саме агресорові.

Так, ми маємо погодитись з тим, що в України на той час не було можливості для політичного маневру через неприховане втручання російських військ. Тож погодившись на певні невигідні для себе умови, Україні вдалось пригасити гарячу фазу збройного конфлікту і отримати можливість почати нарощувати потужність армії і озброювати її підрозділи.

І тут ми мали б бути послідовними, використавши «заморожений стан» для подальших кроків. Які чомусь не були здійснені.

Ми мали б нівелювати ризики, закладені у мінських домовленостях, і рухатись далі згідно своїх національних інтересів, натомість зупинились на цьому етапі!

Мінськ легалізував терористів: під документом стоять підписи тодішніх маріонеток терористтичного Кремля – Плотницького і Захарченка. Саме у Мінську вони були нав’язані як сторона перемовин, що дозволило Москві далі «прокачувати» ідею легітимності існування ДНР і ЛНР.

Вже у той час була логіка у офіційному оголошенні українським парламентом ЛНР і ДНР терористичними організаціями. Однак цю ідею не почули.

Друга помилка полягає в тому, що Україна не почала активних пошуків нового формату перемовин. Найбільш логічним – і про це говорили і говорять багато експертів – було б наполягання на відродженні Будапештського формату, базуючись на порушенні Росією принципів Будапештського меморандуму. Однак чомусь і для української влади, «Мінськ» на тривалий час сакралізувався у безальтернативну площадку перемовин. Попри розуміння того факту, що виконувати умови мінських угод наміру не має ніхто! Підтвердження цьому сипляться кожного дня – у вигляді інформації про нові обстріли і смерті наших воїнів.

Сьогодні приреченість Мінську, принаймні через невиконання домовленостей російською стороною, визнається навіть Америкою. Про це заявило посольство США в Україні у Twitter: “Протягом останніх 4 років, що минають сьогодні з моменту підписання Тристоронньою контактною групою Комплексу заходів з виконання Мінських угод, Росія постійно не дотримується цих угод”, – зазначається у заяві.

Через ці стратегічні прорахунки – вимушену «легалізацію» ЛНР і ДНР та відсутність ініціативи з пошуку ефективного формату перемовин – нині маємо «заморожений» конфлікт без стратегічного бачення його вирішення.

Маємо відверте знущання з боку Росії, яка намагалась перебити заплановане на 20 лютого перше комплексне обговорення у Генеральній Асамблеї ООН російської агресії проти України, «ініціативою» скликання Радбезу ООН «по ситуації в Україні», цинічно прив’язуючись саме до четвертої річниці «мінських угод».

Маємо відкриття «представництва ДНР» в Італії та судове рішення щодо заборони закриття аналогічного «представництва» у Франції. При цьому українські дипломати у своїх протестах оперують саме поняттям «терористична ДНР», хоча, повторюсь вимогу партії «Патріот» щодо офіційного визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями свого часу ніхто не почув!

Нарешті, маємо з нуля долати шлях до Будапештського формату. Адже Світ, як не прикро це визнавати, також сприйняв Мінськ в якості «зручної» площадки.

Навіть сьогодні, коли зовнішньополітичні розклади дають Україні шанс гучно заявити про необхідність скликання нового Будапешту, ми тягнемо час.

Я вже зазначав, що нова ядерна криза, вихід Америки із договору про скорочення ядерних озброєнь через порушення його умов з боку Росії, є прямим приводом для заяви про те, що Україна насправді є жертвою недотримання гарантій в рамках ядерної угоди (частиною якої і був Будапештський меморандум)! І це мало б стати основою до виходу із мінського глухого кута.

Сьогодні в ООН лунало багато відвертих визнань. Світ демонструє своє ставлення до Росії як до носія потворного явища – міжнародного  гібридного тероризму. Світ визнає Росію агресором, а Україну – жертвою агресії. Але при цьому питання переходу до дієвого формату припинення агресії відкрито не стоїть.

Готовності відмовитись від «Мінську» і перейти до єдиного логічного формату перемовин – Будапештського – наразі не продемонстровано.

Можна відверто таврувати агресора, посилювати санкції, нескінченно обговорювати цю заморожену війну, створювати фонди допомоги… Усе це добре, але коли єдиною площадкою для врегулювання залишається Мінськ – надії на встановлення миру і покарання агресора залишаються примарними.

Для переходу від стурбованості до конкретного вирішення конфлікту, потрібна ініціатива жертви агресії – України.

Час та міжнародна ситуація і логічними, вигідними для такого кроку.

Ми маємо сприймати четверту річницю мінських угод як привід для послідовного руху – від вимушеного до необхідного.

Чотири роки вже втрачено.

Микола Голомша