Будапештський формат: відповідальність країн-гарантів…

3 тижні ago Інформ центр 0

Сьогодні в Укрінформі відбулась прес-конференція на тему: “Чого очікувати українцям? Дотримання Будапештського меморандуму та скликання Радбезу ООН”. Представники Політичної Партії “ПАТРІОТ”,  Всеукраїнського товариства «Просвіта», громадського форуму «Українська альтернатива» та громадської організації «Україна-НАТО» вкотре висловили занепокоєння невиконанням Будапештського меморандуму та заявили про підготовку відповідного звернення до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.

У своєму виступі Голова партії “ПАТРІОТ” Микола Голомша зазначив:

Останні чотири роки, під час постійного дискурсу з пошуку шляхів мирного врегулювання в Україні і покарання Росії, як країни-агресора, що здійснила акт військової агресії проти України, так чи інакше мова заходить про Будапештський меморандум.

Декому сьогодні це видається дивним і навіть наївним. Адже і всередині України, і деякою мірою серед її західних партнерів вдалось насадити рятівну для Росії думку про те, що цей документ, мовляв, носить декларативний характер і не містить обов’язків для підписантів.

Цей тренд нав’язувала сама Росія. І в умовах, коли Україна не спромоглась на міжнародному рівні назвати війну війною, дискредитація Будапештського меморандуму із певним полегшенням була сприйнята навіть його підписантами. Адже виконання взятих на себе достатньо серйозних зобов’язань, які вимагали б від гарантів територіальної недоторканності України піти на геополітичний і дипломатичний конфлікт з Росією, погодьтесь, складніше, ніж висловлювати стурбованість або вводити санкції.

До того ж ситуація ускладнена тим, що територіальну цілісність і кордони України порушив саме один із гарантів Будапештського меморандуму!

Але попри це, раз від разу усі чотири роки експерти-міжнародники і частина політикуму згадують Будапештський меморандум. Пояснюється це легко – за цей час ані самій Україні, ані її міжнародним партнерам так і не вдалось запропонувати формат, який був би ефективним для вирішення проблеми з окупацією Росією Криму та встановлення терористичних маріонеткових режимів на окупованій частині Донецької і Луганської областей.

Мінськ, про «досягнення» якого так часто нагадують представники української влади, насправді зіграв деструктивну роль. Так, пояснення української влади про те, що завдяки домовленостям в Мінську вдалось зупинити активну фазу війни і почати відновлювати українську армію, можна зрозуміти. Однак ми маємо і повністю зрадливий Мінськ-2, умови якого означають фактично капітуляцію.

За великим рахунком Мінськ сприяв переведенню конфлікту в заморожену фазу. Участь у перемовинах терористів – це легітимізація фейкових утворень «ЛНР» і «ДНР». А зобов’язання внести до Конституції поняття «широкої автономії» для територій, якими управляють путінські посіпаки – це міна уповільненої дії, закладена під українську державність.

Мінськ – це і постійна російська «альтернатива» нормандському формату перемовин, через що і ця переговорна площадка виявилась неефективною.

В цих умовах стало зрозуміло, що всі альтернативи Будапешту виявились збанкрутілими і іншого виходу, окрім повернення до принципів, прописаних в Меморандумі, немає.

І нині завдання полягає в тому, аби знайти переконливий інструментарій для реанімації Будапештського формату. І вибудувати на цьому ґрунті дієвий механізм припинення агресії і повернення українських територій без будь-яких умов. Бо умова насправді існує і вона єдина – Україна отримала 5 грудня 1994 року гарантії недоторканності своїх кордонів. А саме у формі запевнення провідних країн світу, постійних членів Ради Безпеки ООН — Російської Федерації, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучених Штатів Америки (пізніше доєдналися Китай та Франція) — у тому, що «ніяка  їхня  зброя ніколи не буде використовуватися проти України», загроза силою не буде використовуватися «проти територіальної цілісності чи політичної незалежності  України».

На новому шляху пошуку засобів зупинки російської агресії проти України, нам треба згадати, що сам Будапештський меморандум, як би не намагались знівелювати його значення, мав потужне підґрунтя, адже був логічною частиною Міжнародного Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Який був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 1 червня 1968 р. і відкритий для підписання 12 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. 16 листопада 1994 року Україна приєдналась до даного договору. І меморандум, підписаний в Будапешті, повторююсь – був логічним наслідком приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і подальшої відмови від ядерної зброї.

Нині ми знаємо, що цей документ дійсно не був бездоганним.

Він не містив конкретних механізмів створення ефективного міжнародного захисту територіального суверенітету України.

Він не отримав форму юридично обов’язкового міжнародно-правового акту і не створював ефективного механізму застосування примусових заходів щодо порушників  суверенітету й територіальної цілісності України. В тому числі і тоді, коли порушником виявляється держава-гарант.

Меморандум складається з положень, у яких йдеться не про гарантії, а лише про підтвердження його підписантами наміру діяти відповідно до вже наявних норм Статуту ООН та Гельсінського заключного акта.

Так, ці вади Будапештського меморандуму дійсно наявні. Але чи означають вони, що цей міжнародний правовий акт треба викинути і забути?

Однозначно – ні. Такий висновок підтверджується безуспішним пошуком альтернативних шляхів.

Отже, висновок народжується сам собою – Україна має в сучасних умовах наполягати на заповненні «білих плям» Будапештського меморандуму, критичного перегляду стратегії і створення на його основі ефективного міжнародного механізму гарантій безпеки України.

Звичайно, активізація цього процесу потребує вагомих аргументів для політичного керівництва держав-підписантів Меморандуму, які нині вітають Мінськ і самозаспокоюються «декларативністю» того, що вони колись підписали.

Такі аргументи існували із самого початку російської агресії, але не були сформульовані українською владою. Вони насправді чіткі і системні.

Ми повинні акцентуватись на тому, що порушивши суверенні кордони України, держава-агресор Росія проігнорувала не тільки норми міжнародного права, які закріплені в Статуті ООН, а і положення Міжнародного Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

А виходячи з того, що Будапештський меморандум був логічним наслідком приєднання України до цього договору – про нерозповсюдження ядерної зброї – цей меморандум необхідно трансформувати в юридично обов’язковий договір із чітким механізмом реалізації його положень, так як у його нинішньому вигляді він виявився нездатним гарантувати територіальну цілісність та безпеку України.

Реалізація такої мети не виглядає неможливою. Партія «Патріот» пропонує застосувати наступний логічний і бездоганний з точки зору міжнародного права алгоритм дій.

За ініціативою України необхідно скликати глобальну міжнародну конференцію під егідою ООН, до якої підготувати договір про гарантії безпеки України, – своєрідний осучаснений і модернізований Будапештський меморандум, – який замінить його нинішню редакцію. До участі у конференції мають бути залучені держави, що гарантували в 1994-му безпеку України, а також інші основні геополітичні гравці.

Прийнятий на конференції Договір про забезпечення міжнародних гарантій безпеки і суверенітету України внести на розгляд Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН для подальшого розгляду і затвердження та надання йому статусу правово-нормативного документу, що передбачатиме відповідальність держави-порушника.

За великим рахунком в цьому зацікавлена не тільки Україна. Світ розуміє, що глобальний гібридний агресор не має наміру зупинятись і буде постійно тероризувати цивілізоване людство. Росія нахабніє тому, що розуміє наявну кризу системи колективної безпеки, вона її провокує і поглиблює усіма своїми гібридними силами. А саме провальна історія Будапештського меморандуму є маркером такої кризи з одного боку, і недооцінки міжнародним співтовариством глобальної небезпеки – з іншого. Це не локальна проблема України, яка потерпає від агресії. Це проблема геополітична, адже прецедент, коли державу, якій гарантували безпеку, фактично залишили розбиратись із агресором сам на сам десь у Мінську – знаковий для усіх.

Це означає, що насправді нині ніхто нікому нічого не гарантує, а держава-терорист не має страху.

Таким чином процес повернення до принципів Будапешту, їхнього осучаснення і модернізації є, за великим рахунком, початком творення архітектури нової системи міжнародної безпеки.

Україна має шанс не тільки на отримання важелів для відновлення своєї територіальної цілісності та встановлення миру. Вона може започаткувати глобальний процес протидії зухвалому наступу агресивної Росії в масштабах Європи і Світу.

Враховуючи унікальний досвід, який ми отримали у протистоянні глобальному гібридному агресору, така перспектива є цілком реальною.

Для цього потрібна лише політична воля керівництва української держави.