Сто років державності на тлі тисячоліть державотворення України-Руси

2 роки ago Інформ центр 0

«Народе України. Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка, справдилась колишня давня мрія батьків твоїх – борців за вольности і права трудящих» — так сто років тому розпочинався IV Універсал Української Центральної Ради — тодішнього парламенту молодої республіки. І далі – «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польша, Австрія, Руминія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів». Ці слова  прозвучали 9 (за новим стилем 22) січня 1918 року.

Сімдесят три роки потому, 24 серпня 1991 року Верховна Рада тоді ще формально Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголосила незалежність та «створення самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Нині маємо сто років від проголошення IV Універсалу та матимемо двадцять сім від прийняття Акту проголошення незалежності України. Але чи маємо омріяну незалежність і жадану ефективну державність на цінностях Героїв Небесної Сотні?

Справа тут не лише в тому, що віковічний ворог — Московія — черговий раз намагається задушити нашу державу, зруйнувати її підвалини, втопити у потоках агресії бажання бути вільними і щасливими. Маємо ще відповісти на питання — чи стала українська державність цивілізаційного характеру життєвою потребою кожного українця? І що потрібно зробити, щоб соціумно-партнерська державність у свідомості пересічного українця посідала чільне місце? Ці питання не такі прості як здається на перший погляд.

Але перш ніж відповісти на них, зробимо ще декілька історичних занурень. Процес українського державотворення має більш як тисячолітній вимір. Державність поставала і згасала, здіймалась і розпластувалася, підносилась і знову відкочувалась на край пропасті, набувала нової якості і попадала в тенети ворожих «союзів»…

Останні сто років на теренах нашої Вітчизни майже безперервно йшла боротьба за свободу, соборність, незалежність і відновлення державності. Українська революція, сторіччя якої ми відзначили минулого року, насправді нами ще не до кінця усвідомлена та імплементована як потужний мотиватор і рушій творення новітньої стилістики державотворення.

Нещодавно ознайомився з думкою, яку адресують італійському історику Андреа Ґраціозі і яку повністю розділяю — українська революція не вимірюється терміном 1917-21 років. Вона тривала до 1933 року, коли більшовицька влада терором Голодомору унеможливила подальший спротив українців.

За короткий термін ідею незалежної соборної України підхоплює ОУН, а згодом УПА. Жорстока боротьба триває не одне десятиліття, і цей вогонь несуть далі і члени Української Гельсинської групи, і окремі активісти, що не задумуючись віддають життя за Вітчизну. Як Олекса Гірник, що вчинив акт самоспалення  поблизу могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі біля Канева, приурочивши його до 60-ї річниці проголошення Центральною Радою незалежності Української Народної Республіки.

Такий погляд на нещодавню історію народу, який пропонує Ґраціозі, ставить питання переосмислення історії України загалом і багатьох відомих фактів зокрема. Відтак Майдани Свободи (2004 р.) і Гідності (2014 р.) постають логічним продовженням історичного процесу відновлення ефективної української державності в масштабах глобальної мирної цивілізації народів та країн.

Досить часто доводиться чути — а з яким утворенням на теренах України ми маємо корелювати термін «відновлення державності» — Русь, Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, Козацька Гетьманська держава, УНР, Гетьманат Скоропадського? Чи слід тут оперувати УРСР? І одразу порушується питання про кордони, адже вони активно «мігрували» відповідно до тогочасних історичних подій. Навіть за останні сто років наша країна пережила досить багато територіальних поневірянь і, як на мене, сенсу співвідношення меж колишніх державних утворень з нинішньою Україною немає жодного. Варто говорити про набуття геополітичної суб’єктності Україною і від цього відштовхуватись. Тут вже своє слово мають сказати фундаментальні інституції і науковці-історики.

У зв’язку з цим я хотів би звернути увагу на такі елементи державності як ритуали і атрибути. Бо саме ці речі визначають, зокрема, образ, стиль і наступне геостратегічне позиціонування країни на міжнародному рівні, створюють передумови, мотивації, інноваційно-креативні середовища для справжнього патріотичного виховання поколінь, підтримують і поглиблюють почуття гордості за державу у сучасному глобалізованому суспільстві.

Наприклад, тривалий час точиться дискусія щодо того, яким має бути Великий Державний герб. Суперечкам понад чверть століття, а проблема з місця не зрушила. Втім життя іноді дає відповідь швидше, ніж до цього доходять політики та державні мужі. Чи варто придумувати Великий герб після самовідданості українців у відстоюванні ідеалів Майданів Свободи та Гідності, самопожертв і звитяжництва героїв Небесної сотні, героїзму нинішніх захисників країни, які протистоять глобальному агресору в боях на Сході країни і «феесбешних» застінках окупованого АРК? Вважаю, що наш герб давно вже став Великим в розумінні ціннісного його сприйняття українським суспільством і міжнародною спільнотою у планетарному партнерстві миру. Залишилось лише виявити волю і затвердити його на законодавчому рівні. Тим паче, що подібні пропозиції неодноразово надавались на розгляд народним депутатам, але щоразу отримували шалений спротив від російсько-путінської агентури у вищому законодавчому органі держави. Зараз якраз визрів момент, коли голосування за Великий Державний герб отримало б підтримку більшості наших законодавців.

А щодо Малого Державного герба, то доцільно, як на мене, розглянути в його якості двузуб Святослава Хороброго. Наші геральдисти в такому випадку надали б відповідні фахові оцінки пропозиції.

Співзвучним нинішньому моменту є прийняття рішення щодо створення вітчизнянного проекту меморіального кладовища для вшанування громадян, які віддали життя за свободу, соборність і незалежність України. Такий український варіант Арлінгтонського кладовища із досконалим ритуалом поховання, безсумнівно, відігравав би значну роль у формуванні патріотичних почуттів у суспільстві і особливо молоді.

В цьому аспекті важливим є формування сприйняття у суспільстві ідеї державності і позицінування історичного дискурсу державництва, де б Україна поставала не шматком чергової імперії, а державою, яка була тимчасово окупована. Якщо прискіпливо вдивитися в історичну далечінь, то ми маємо різновиди окупацій — польської, австро-угорської, московської, радянської і зараз — російсько-кремлівська. То ж і говорити маємо саме про типи, стилі, сегментацію та навіть позитиви на службі технологій геополітичної окупації (політика коренізації тощо) як історичні факти. І тут варто проводити велику гуманітарно-креативну державницьку дію-процес, де має бути, передусім, перманентна роз’яснювальна робота та продуктивні наукові дискусії з представниками країн-сусідів, щоб історичні емоції чи образи не закривали їм очі на сьогодення. Бо зараз нам всім варто триматися купи і разом протистояти спільному глобальному геостратегічному ворогу — путінському режиму.

В цьому розрізі важливим вбачається факт, який свого часу пройшов майже непоміченим — це Переяславська Рада, яку скликав у 1992 році перший за часів незалежності гетьман Українського козацтва В’ячеслав Чорновіл. Тоді всі козацькі організації, які стали під оруду Чорновола, зреклися присяги на вірність московському цареві: «…вирішили ми, Українське Козацтво, щоби ті, хто на шию Україні нове ярмо хочуть повісити, не могли покликатися на стару козацьку присягу, то Українське Козацтво схвалює таке:

Від сьогодні і допоки сонце світить над Україною, стара присяга цареві московському не діє, бо козацтво її зрікається, щоб дати клятву народу нашому вірно служити, тільки йому одному і нашій рідній Україні, і не пожаліти живота свого заради її свободи, честі і незалежності.

На тому давньої присяги, даної козаками на цьому ж місці, зрікаємося, в чому хрест цілуємо Гетьман Українського Козацтва і вся Генеральна старшина і отамани». А слід додати, що до складу Українського козацтва входили і представники східних регіонів, наприклад, Донецьке козацьке земляцтво, Кальміуська паланка, Запорізьке козацьке товариство “Запорозька Січ” тощо.

Якщо нинішня Московія продовжує «піднімати на щит» тему переяславських угод часів Богдана Хмельницького без деталей, а лише для запаморочення свідомості українців і нав’язування брехні світовій громаді, то нам варто ввести факт зречення козацтвом присяги московському царю, як мінімум, до шкільних підручників. Хоча і художній фільм зняти про цю подію було б більш ніж доречним. Як і подати в тих же шкільних підручниках тему трансформації українських вищих державних посад — від князя і гетьмана до голови Центральної Ради і, нарешті, Президента України.

Минуле історичне століття творення української державності дає нам не лише ретроспективу реалізації мрій та сподівань багатьох поколінь, але й вказує на перспективу розвитку. Україна традиційно була сильною кооперацією зусиль, що давало потужні результати. Візьмемо до прикладу кооперативний рух в Україні у двадцятих роках минулого століття. З 1917 по 1920 роки кількість споживчих товариств з 4 873 сягнула 14601. Членами кооперативів були 4 мільйони громадян, а разом з родинами ця кількість зростала до 15 мільйонів. І саме кооперативи стали базою тодішнього національного відродження. Якщо ж згадати масштаб кооперативного зростання на Західній Україні під патронатом митрополита Андрея Шептицького, стане ясно, що цей той важіль, натиснувши на який ми можемо добитися модернізації країни і в нинішніх умовах. Звичайно, для цього потрібно застосовувати новітній управлінський і технологічний інструментарій щодо творення умов для всіх без виключень середовищ життя українського соціуму.

Якщо держава поставила б перед собою завдання розвитку середовищ життя в кооперативних традиціях, то країна отримала б зовсім іншу інфраструктурну перспективу. І тоді зовсім по іншому звучала б тема спроможності соціумного утворення в кожному населенному пункті, а не лише в центрах штучно утворених ОТГ.

Я вже торкався теми ОТГ раніше і зараз знову наголошую, що вони створюються, зазвичай, адміністративно-спонтанно, часто за формальними ознаками і налаштовуются як формально-звітні структури. Свої заяви, а значить і зобов’язання щодо ОТГ влада не виконала з тієї простої причини, що вона не знає (не вивчала) можливостей кожного населенного пункту, де б він географічно не знаходився. Бо якби на це спрямовувалась увага нинішніх реформаторів і ідеологів децентралізації, то виходити вони мали би на реалізацію ідеї державності з позицій духовно-ментальної атрибутики ландшафтної специфіки дійсно кожного населеного пункту. Бо ж це є потенціалами і базою творчого розвитку громад, їхньою перспективою і основою матеріального благополуччя. До того ж, такий підхід варто зробити обов’язковим на законодавчому рівні, тим самим буде започаткована нова управлінська атрибутика сучасності.

До останньої пропозиції неодмінно слід додати такий аспект капіталізації держави і суспільства як і застосування в повсякденній практиці управлінсько-координаційної стилістики особливостей мовної концептосфери в кожному ментально-ландшафтному ареалі країни. Це та цілина, підняти яку намагаються наші науковці-соціолінгвісти і на яку наразі не звертають увагу посадові особи державного рівня.

До сказаного вище можна додати ще достатньо пропозицій і аргументів щодо творення державності в Україні. Подібну дискусію варто розгорнути громадськості, спонукаючи тим самим наших можновладців до конкретних дій в цій царині. Але всі ці намагання українства будуть нічого не варті, якщо ми повторимо помилки столітньої давнини і не приділятимемо щоденно прискіпливу увагу питанням безпеки і оборони країни. Чвертьвіковий досвід незалежності наглядно довів, до чого призводить ігнорування цього напряму на державному рівні.

Уроки історичного століття і сучасні безпекові процеси, тональність в яких задають агресії глобального гібридного тероризму під орудою путінського режиму, вимагають від нас, українців-державників, творення нового, сучасного сектору безпеки. Слід вже зрозуміти державним мужам, що колишня, традиційна прихильність статичному функціоналу в питаннях безпеки є згубною для держави, бо немає в геостратегічних динаміках поділу на цивільний та військовий сектор безпеки — є єдина система суспільної безпеки.

Комунікаційно-контентні агресії, які щодень продукує глобальний гібридний тероризм кремлівського ґатунку, доводять нам очевидну істину — на порядку денному стоїть нагальна потреба започаткування мультифункціонального безпекового середовища. В основі його має знаходитись високотехнологічний креативний вимір всіх процесів, що протікають в країні, і де обов’язковою умовою постають для спільнот мотиваційні фактори національного, континентального та планетарного характеру. Саме безпековий сектор має всі підстави стати локомотивом мирного способу життя українців в ціннісних вимірах Небесної сотні. Нам слід усвідомити, що прояви хуторянської обмеженності нашого істеблішменту в усіх питаннях життєдіяльності держави і суспільства гальмує розвиток України. Ми сьогодні знаходимось в унікальній ментально-цивілізаційній і геостратегічній точці, яка дає нам можливість вийти на планетарний масштаб позиціонування і стати світовим законодавцем трендів розвитку людства.

Без відповіді наразі залишається питання — чи маємо ми достатньо державної мужності, щоб цей унікальний шанс реалізувати?

Микола Голомша