Держава і захисник: повага через потребу чи гарантія майбутнього?

6 днів ago Інформ центр 0

Засновник сучасної економічної теорії, філософ Адам Сміт вважав, що безперечним обов’язком держави є забезпечення дотримання права у відносинах з громадянином та захист зовнішніх інтересів країни. Всі інші аспекти, на його думку, може врегулювати ринок.

Таким чином, осучаснюючи його думки, наповнення бюджету для розвитку збройних сил є необхідними і обов’язковими витратами держави та виконанням зобов’язань перших осіб перед суспільством щодо забезпечення необхідного рівня оборони країни.

Такий специфічний «товар» — захист країни — суспільство мало отримувати через сплату відповідних податків та персональну участь у заходах оборонного спрямування.

Протягом майже чверті століття незалежності керівники української держави відмовляли суспільству в якості цього «товару», фінансуючи Збройні Сили та сектор безпеки загалом за залишковим принципом.

Ситуацію змінила лише пряма агресія путінської Росії проти України. Але понівечена антиреформами, морально принижена, соціально незахищена, не підготовлена до захисту власної території армія на першому етапі відбиття ворожого нападу змогла оговтатись лише завдяки підтримці суспільства.

Зараз наші Збройні Сили мають достатній рівень бойового вишколу, технічного та збройового забезпечення, фінансування. Достатній з точки зору вчорашнього дня, коли всі ці параметри наближалися до нульової відмітки.

Безперечно, бюджет сектору безпеки і оборони, та , зокрема, Збройних Сил на наступний рік виглядатиме краще, ніж будь-коли. Хоча це і зрозуміло – відповідно до Стратегії національної безпеки України та Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України щорічні бюджетні надходження цього напряму мають становити не менше 5% від валового внутрішнього продукту.

Однак за межами сьогоднішніх бюджетних баталій і розписів залишаються питання, які чомусь не викликають належної уваги можновладців, політиків та народних обранців.

Ось декілька з них. Найпершим з таких питань я би поставив мотиваційне.

Мотивація захисту держави, як на мене, є безумовним обов’язком і системним напрямом роботи всіх без винятку державних структур. Проблема ця багатоформатна, а вирішення її є процесом безперервним.

Якщо проаналізувати події останніх чотирьох років, то ми можемо констатувати, що українське суспільство в своїй основі має ментально-генетичну мотивацію до захисту. Це яскраво продемонстрували добровольчі батальйони, що самостійно виступили на захист держави, та добровольці, які оббивали пороги військкоматів в перші місяці путінської агресії. Подальший процес, маю на увазі чергові хвилі мобілізації, продемонстрував функціонально-регламенту неготовність саме держави до створення дієвої системи різнотермінових мотивацій. Насамперед, через корупційні діяння чиновників при владі. Вони чомусь не відають, що приклад беззавітного служіння Батьківщині через виконання своїх службових обов’язків є найкращим спонуканням громадян до патріотичних виступів.

Майже чотири роки нашим захисникам платили досить скромно. Зрештою, цьогоріч підняли посадові оклади. Однак на тлі інфляції це підняття серйозно знівелювалось. А якщо порівняти, скажімо, грошове забезпечення комбрига, який воює разом з підлеглими і ризикує життям щодень, з окладами і преміями нових чиновників, то аргументація явно не на користь військових.

Завтра (умовно) сьогоднішні військовики звільняться. А питання пенсійного забезпечення для представників всього безпекового сектору наразі не має вирішення. Є лише заяви-мантри відповідних посадових осіб, що найближчим часом ця проблема буде вирішена. І знову ж таки, чи буде це вирішення оптимальним, тобто з перспективою чи лише ситуативне?

Залишається проблемною ситуація з підготовкою кадрів для Збройних Сил. Знаю безліч випадків, коли штаби (оперативних командувань, видів ЗС) блокували проходження документів з передової на призначення молодших командирів на первинні офіцерські посади і присвоєння офіцерських звань. Виникає питання — чому блокували ці призначення? Хто за цим стояв? Чи це знову ж таки пресловута  корупція?

При тому, що за останні роки виросла когорта нових українських офіцерів, значна частина офіцерського корпуса ще не позбавилась радянського менталітету. А це активне застосування російської мови (включаючи лайку) в повсякденному спілкуванні, відповідно, несприйняття українських слів і виразів, які б мали замінити усталені мовні конструктиви, проведення службових нарад російською тощо. Особливо несприйнятною така ситуація виглядає в окремих військових вишах. Як можна виховати патріотично налаштованого українського офіцера, якщо зранку до вечора він чує від наставників російську мову?

Якщо вже зачіпати тему підготовки офіцерських кадрів, то який морально-психологічний стан може бути у випусникників Національного універститету оборони України (оперативно-стратегічний рівень, майбутні генерали), коли головний корпус НУОУ ще за часів Януковича (в липні 2013 року) віддали Вищому спеціалізованому суду України з розгляду кримінальних і цивільних справ і за чотири роки так і не підняли питання про його повернення? Виходить, такий стан справ задовольняє Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України?

Армія у безпековому секторі країни не є чимось монументальним та непорушним. Армія — це організм, який живе і розвивається разом із державою і суспільством. І держава, передусім, несе відповідальність за весь спектр забезпечення оборони країни, тобто за її якість. Наразі не бачу щирого вболівання з боку вищих посадових осіб держави, діячів різних гатунків, до чийого функціоналу входять оборонні питання, за стан і якість українського війська. Не хочеться думати, що нинішня увага до ЗСУ і сектору оборони загалом є лише ситуативною необхідністю під впливом глобального агресора.

Микола Голомша

Джерело:  https://lb.ua/blog/mykola_golomsha/383959_derzhava_i_zahisnik_povaga_cherez.html