Як зберегти Україну в Донбасі і в Криму?

4 тижні ago Інформ центр 0

На тлі подій, які розгорнулись останнім часом в країні і, зокрема, в столиці відійшов на другий план ажіотаж із прийняттям президентського закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях», який ще отримав назву закону про реінтеграцію Донбасу.

Перше читання вийшло бурхливим і ті зауваження та критика, яка прозвучала в стінах парламенту та у ЗМІ, мають тепер шанс трасформуватись у необхідні зміни та доповнення.

Те, що закон запізнився на кілька років, це факт. Вірніше, це неспроможність різних гілок  влади паритетно та чітко, відповідно до  функціоналу, усвідомити сутність глобальних процесів, які відбуваються в країні   і, зокрема, пов’язаних із мілітарно-безпековою агресією путінської Російської Федерації проти України, українства і людства загалом. А тому тривалий час ми були свідками шарахання перших осіб від однієї крайності до іншої у питаннях публічно-дипломатичного визначення сутностей викликів агресії з боку Московії, визнання окремих районів Луганської і Донецької областей та Автономної Республіки Крим окупованими територіями, законодавче закріплення-визнання терористичних організацій , структур та підрозділів тощо.

Тому вважав би за необхідне в проект цього закону внести, насамперед, термінологічний ряд, який би чітко фіксував (особливо для дипломатичного дискурсу) на рівні політичних та геостратегічних дефініцій всі очевидні та контекстні аспекти гібридно-месіанських агресій путінської Росії проти України і світу. Особливо важливим і ефективно-перспективним це виглядатиме в тому випадку, якщо ми візьмемо за відправну точку розуміння всіх цих процесів як абсолютно нових явищ світової цивілізації. Наприклад, те, що ситуація в Криму та на Сході України є сегментом глобального цивілізаційного протистояння, де на міжнародну арену виходить новий сукупний гравець — глобальний гібридний тероризм (не плутати із міжнародним тероризмом). Тому потребує роз’яснення сам термін «глобальний гібридний тероризм» (а не просто агресія чи війна, яку «протягують» у публічний простір саме путінські апологети). Саме така постановка відповідає на питання, що відбувається в Україні, зокрема, на Сході і в АРК, в Європі, Сирії, США тощо. Це не війна, це саме глобальний гібридний тероризм, який культивує режим Кремля і його геостратегічні сателіти по світу через різноформатні і різнорівнені акції, події, заходи, відкриті та приховані  (досить часто не мілітарні за формою, але завжди ефективні) агресії, спрямовані на руйнування.

Допоки законодавець разом із вищими державними очільниками та  стратегічними партнерами лякається цього терміну, намагаючись його завуалювати іншими, більш звичними, традиційно-вивіреними (верифікованими) визначеннями, він вже набув достатнього звучання в науковому світі і застосовується як характеристика сучасного безпекового стану.

Вкрай необхідно в проекті цього закону розмежувати поняття «путінський режим» із поняттям «російський народ». Поєднуючи ці дефініції в публічному дискурсі (політиків, чиновникі і, як не прикро, дипломатів), ми тим самим підігріваємо русофобські настрої в українському суспільстві, що абсолютно точно вкладається в кремлівську концепцію розмежування українців і направлення їхньої енергії в русло примітивних ксенофобських настроїв. Згодом за допомогою потужних мас-медійних можливостей такі прояви русофобії путінці демонструють широкій публічній спільноті світу, намагаючись знищити нас комунікаційно-контентними технологіями і засобами.

А хіба не потребують законодавчого визначення такі дипломатично-планетарні поняття як «мінський процес»,  «нормандський формат», «тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України»? Хто туди входить (і виходить), на яких підставах, хто і кому прописує директиви, яким чином відбувається ротація членів чи це стихія «владного паркету» тощо — ці та багато інших запитань вже тривалий час залишаються загадково-ефемерними для українського суспільства. Що ж тоді говорити про міжнародну спільноту, яка категоріально натягує на наші спільні планетарні проблеми старі штани «холодної війни», популяризуючи зараз здавалося відмерлий назавжди СРСР та комунізм в радянському виконанні.

Застосувавши принцип понятійного апарату на законодавчому рівні в даному випадку ми, крім зазначеного, поставимо перед світовими безпековими організаціями питання щодо необхідності негайного переформатування і модернізації системи колективної безпеки, нового розуміння безпекових процесів і чіткого визначення поняття «агресор» на сучасному етапі глобалізованого світу мирної цивілізації. Тут є лише один нюанс – чи готові ми самі (влада України) до цього кроку?

Говорячи в законі про перспективу зазначених територій, необхідно чітко охарактеризувати всі суб’єкти адміністративної діяльності окупаційного режиму, які функуціонують (чи функціонували) три роки і вісім місяців на зазначених територіях. Вважаю, маємо визначити  приналежність до терористичних організацій всіх адміністративних управлінських одиниць АРК і окупованих районів Донеччини і Луганщини, а їхніх керівників визнати посібниками глобального гібридного тероризму. В такому разі однозначно постає питання юридичних засад та регламентних процедур присутності на цих територіях місій ОБСЄ, Червоного Хреста, Amnesty International тощо та принципів взаємодії із представниками глобального агресора.

Наполягав би на ще одному суттєвому аспекті — цей закон має бути реальним актом прямої дії. Більше того, він міг би стати базовим для всієї сфери безпеки і оборони. Тоді змінюється не лише концепт, закладений у тіло закону, міняється зміст і дух документу, а з ним мають поглиблюватися і розширюватися всі стратегічні документи держави (РНБО, АПУ, КМУ) і навіть міжнародних місій в Україні. Він тоді набуває функціональних якостей та стає орієнтиром, з одного боку, і механізмом втілення практичних дій, з іншого, щодо реального звільнення окупованих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим, а також модельною перспективою для цих територій на майбутнє. Сама ж перспектива має бути теж чітко прописана на рівні структурного бачення цих територій та модельних варіантів, які бажано проробляти із закордонними партнерами. Тоді можна говорити не лише про реінтеграцію Донбасу (і обов’язково Криму), але і про їхню історично-ментальну реінкарнацію.

Закон має включати і зрозумілу та доступну систему комунікаційно-контентного супроводу всіх заявлених безпеково-цивілізаційних процесів трансформації — інформаційно-довідкових інструментів та механізмів, роз’яснень принципів та дій, довідково-архівних сервісів, соціальної індикації тощо.

Це лише декілька пропозицій до проекту закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Насправді, виходячи із цінностей Майданної України та синергетичного поєднання державницьких позицій носіїв продуктивного досвіду вищого чиновництва, вітчизняних політиків, народних обранців, експертів, науковців (але не інтересів), ми могли би дійсно зрушити з місця процес відновлення України на окупованих територіях.

Більше того, якщо вітчизняному законодавцю вдалось би вивести закон на геостратегічний рівень міжнародно-дипломатичного дискурсу, то в цьому випадку Україна ще раз фунадментально заявила б про себе як потенційного фундатора новітнього міжнародного законодавства у сфері безпеки мирної цивілізації.

Микола Голомша

Джерело:  https://lb.ua/blog/mykola_golomsha/379779_yak_zberegti_ukrainu_donbasi_i.html