Полтавці власними силами вдосконалюють тренажери ПТРК

2 роки ago Інформ центр 0

Зимою 2014-15 року випускнику ХНУ ім. Каразіна, геологу-нафтовику Дмитру Горішньому судилося нести строкову службу в с. Кримське, Луганської області, в підрозділі протитанкового резерву 16 ОМПБ. Саме туди розподілили молодого лейтенанта, який пішов добровольцем в першу хвилю мобілізації. Там і відбулося його знайомство з кадровим військовим Олександром Русіним, який був на той час командиром роти. В ті непрості для нашої країни часи  і розпочалася ця історія створення та розробки такого вкрай необхідного пристрою для наших військових ‒ тренажера операторів протитанкового ракетного комплексу (ПТРК),  яка на сьогодні чекає свого логічного завершення.

На передовій наші військові зіштовхнулися з проблемою непідготовленості кадрів, які повинні працювати з протитанковим ракетним комплексом. Військовослужбовці виявилися для цього зовсім не готовими, адже на практиці їх ніхто цьому не вчив, лише теоретично, по підручниках.

– Можливості навчатися працювати на  ПТРК, «набити руку» і довести свої дії до автоматизму у військових майже немає. Немає полігонів, мішеней, нічого немає!  Навчальні установи, де  наявні тренажери  ПТРК, можна порахувати на пальцях. В зоні бойових дій зробили один-два навчальних  постріли з бойових установок і все­­­­ ­­­­­­– нас одразу перекинули в якості протитанкового резерву на оборону населеного пункту, – розповідає Дмитро.

Після демобілізації полтавці створили громадську організацію  «Учасників АТО та волонтерів «ПАТРІОТ». На одному з засідань Дмитро виступив з ініціативою  створити такий навчальний тренажер самотужки.

Дмитро Горішний

Перші розрахунки, креслення та макети  майбутнього тренажера ПТРК Дмитро розробляв  вдома, на кухні, майже з підручних засобів.

Розповідає голова громадського об’єднання Олександр Русін: – Спільними зусиллями ми шукали фахівців різних профілів, «знайомих через знайомих», стукали, як то кажуть, у всі двері. Потрібні були послуги кваліфікованих токарів, фрезерувальників, тому одразу відгукнулися волонтери цих профілів. Дмитро ще в зоні  АТО проявив хист до удосконалення техніки. Його модернізовані пристрої, я   впевнений, врятували не одне життя наших воїнів.

З часом до розробки вдалося  залучити науковців Київського політеху (розробили та встановили систему датчиків на макет установки), згодом фахівці з Полтавського технічного університету, його випускники і студентська молодь  прийняли участь у розробці моделі ПТРК, а також  був значно доопрацьований технічний бік питання. Безперечним проривом стало підключення до роботи хлопців з полтавської команії «Apes at Work».

–  Модель безперервно вдосконалюється, до нашої команди постійно долучаються нові фахівці з ІТ-технологій. Новий  пристрій досить мобільний і за розміром нагадує  невелику жіночу сумочку, на відміну від громіздких навчальних тренажерів, які на сьогодні у нас існують. Ще одна перевага –   керувати цим пристроєм можна за допомогою мобільних пристроїв: ноутбуків, планшетів, смартфонів.

тренажер ПТРК

Результат  не забарився, і в квітні-травні з бійцями нашого батальйону відбулося  випробування експериментальної моделі установки, яка в подальшому буде встановлена на бойову техніку різного призначення. Почули багато схвальних відгуків від операторів, командування батальйону та навіть командувача ОК «Північ». Але найголовніше – це розумна критика від бойових колег – що сподобалося, а що ні, які моменти необхідно допрацювати.  Незважаючи на те, що це лише пробна версія, хлопці просять не зволікати і надати їм зразок для використання, бо реальної альтернативи  не існує – продовжує Дмитро Горішній.

Ми будемо вдячні  всім, хто відгукнеться на нашу пропозиціювдосконалювати пристрій, особливо спеціалістам з оптики, високоточних систем навігації та орієнтації, знавцям з 3D-моделювання. Повірте, наші хлопці дуже чекають на цей тренажер. А майстерність наших воїнів – це збережені життя та ще один крок до нашої перемоги! – зазначають автори пристрою.

Достукатись до керівництва армії, військових інженерів, зацікавити їх  своєю розробкою та налагодити виробництво цих тренажерів, які в рази дешевші, ніж закордонні аналоги, є метою полтавців.

Зустріч з розробниками цього навчального  тренажеру  відбулася спонтанно, але за годину спілкування з ними, в  мене склалося враження, що я знаю цих людей давно, і їх проблеми, настрої і сподівання стали мені небайдужими теж. Тож, у мене, як пересічного громадянина нашої держави, напрошується питання:  – Кому це потрібно, в першу чергу? Чиновникам з Міноборони? Військовим-новобранцям, які йдуть на передову «зеленими» та непідготовленими? Їхнім командирам, що несуть  відповідальність за їх життя?  Кому найбільше болить?

Думаю, що найбільше душа болить  в української жінки-матері, яка не знається на військових тонкощах, але щоденно молиться за свого сина.

 В кожного з нас, можливо, подумки виникло  своє питання, своя  відповідь…

Проста істина: разом   можна звернути гори, подолати будь-яку проблему, якщо будемо небайдужими.  Бо байдужість – це найбільший недолік людського серця, але це не про українську націю.

 

Олена Микулич