Публічний двобій на території цивілізації: перемога Кремля

2 роки ago Інформ центр 0

Ми давно вже живемо в комунікаційно-контентних динаміках глобального світу на умовах промислової революції 4.0, яка знищила майже всі кордони і породила масову гібридизацію процесів, явищ, а, головне, ритуалів, регламентів і навіть геостратегічних статусів. Але останній час, тобто четвертий рік, Україна живе в гібридно-месіанському вимірі комбінованих агресій. Де поняття справжнього і несправжнього переплелись настільки, що для того, щоб зрозуміти істинність, необхідно досліджувати першоджерело, а не насолоджуватися присмаком отруйно-наркотичної залежності від ейфорії постправди.

Молодий (у всіх відношеннях) президент Франції Еммануель Макрон з перших днів своєї першої каденції засвідчує претензії на роль нового лідера об’єднаної Європи. І візит президента Росії Владіміра Путіна до Парижу для відкриття (офіційний привід) у Версалі виставки про самодержця-самодура Петра I очільник П’ятої республіки використав для позиціонування себе як жорсткого геополітика по відношенню до Росії та її правителя, масштабного діяча майбутньої системи колективної континентальної безпеки, яка має народитись, судячи з останніх світових подій, найближчим часом.

«Макрон переграв Путіна» – такий публічний рефрен лунає в багатьох світових та українських ЗМІ, про це говорять визнані експерти.

Однак не варто забувати про реалії. Ми живемо в гібридно-месіанській парадигмі глобально-монополізованого (а інколи вже і привласненного) інформаційного простору, нав’язаній планетарному світу путінським режимом. Де не так важливо, хто, що і де сказав (цивілізаційно легалізуючи диктатора-терориста), як надважливо, якої потужності комунікаційно-контентний комплекс глобальної дії про це розповів, доніс до найширших мас і якомога довше протримав на цьому глобальну увагу. З цієї точки зору переможцем виглядає Путін.

Він був останнім часом дипломатично вразливим, практично не виїзним, лідером однієї з найбільших світових держав, якому неофіційно відмовили в рукостисканні.

Париж змінив цю ситуацію кардинально. Червона доріжка, увага світової преси, можливість знову сказати те, що варто почути іншим світовим лідерам і громадам — і все це у супроводі президента однієї з провідних країн цивілізованої демократичної Європи. Хіба ж це не тріумф Кремля? Хіба це не марш путінського режиму Єлисейскими полями? Хіба це не повернення в клуб «найсильніших цього світу» напередодні зустрічі G20? І хіба не в цьому полягає відсталість нинішньої міжнародної політики традиційних норм та статусів, коли очільника державного режиму-терориста приймають з дипломатичними почестями в центрі Європи для того, щоб обговорити проблеми боротьби з тероризмом? При цьому громадськість, що ратує за Сущенка і всіх заручників Кремля в АРК і путінській РФ – від Сенцова і Кольченка до Семени і героїв кримськотатрського народу – не почуті, або просто вирізані із публічного дискурсу тріумфуючого Кремля.

Логічним на тлі цього кричущого прикладіу виглядав би візит до Франції (чи іншої європейської держави) керівника Північної Кореї, наслідного диктатора Кім Чен Ина. Чи його «колеги» Башара аль-Асада. Яка різниця між цими персонами? Насправді, вона існує лише в межах інформаційного простору. Путін має можливість викривляти цей простір під себе так, щоб в очах світової громади бути лідерським достойником міжнародної політичної гри. А його «колеги» цих можливостей не мають ні історично, ні в сучасних реаліях.

Насправді, це глобальна помилка світових лідерів — закривати очі на реалії і стан нинішньої міжнародної політики, де за їхнього попускання і поблажливості набувають зримої ваги комунікаційно-контентні агресії Кремля. Ці агресії  нівелюють щоденні злочини і трагедії в ОРДЛО і АРК, затягують визначення відповідальності по рейсу МН-17.

Наразі ситуативно Путін переміг. Це перемога в публічному загалі статусів. Чим швидше усвідомленння цього факту дійде до «грандів» міжнародної політики, тим швидше будуть сформовані передумови для його реального цивілізаційного програшу.

 

Микола Голомша