На 85-му році життя після важкої недуги відійшов до вічності Блаженніший Любомир (Гузар)

2 роки ago Інформ центр 0

31 травня 2017 року, о 18:30, на 85-му році життя після важкої недуги відійшов до вічності Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ.

ВІЧНА ПАМЯТЬ!

Біографія

Народився 26 лютого 1933 року в м. Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії.

У 1944 році сім’я змушена була покинути Україну. Спочатку зупинилися в Австрії. У м. Зальцбурзі хлопець продовжив навчання в українській гімназії.

У 1949 році родина Гузарів переїхала до США. Середню освіту майбутній владика здобув у Малій духовній семінарії в Стемфорді (штат Коннектикут).

Потім студіював філософію в Колегії святого Василія, де в 1954 році одержав ступінь бакалавра.
Богословські студії відбув у Вашингтонському католицькому університеті в Америці.

У 1958 році, як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата, одержав ліценціат богослов’я. Тридцятого березня того ж року владика Амврозій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика для служіння в Стемфордській єпархії.

У 1958-1959 роках працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у Кергонксоні (штат Нью-Йорк) як душпастир оселі “Союзівка” Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі (штат Нью-Йорк).

З 1965 року – настоятель парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні.
У Фордгамському університеті Нью-Йорка продовжував навчання, вивчаючи філософію. У 1967 році здобув ступінь магістра.

В 1969 році переїхав до Рима для продовженим богословських студій, які завершив доктором богослов’я в 1972 році.

У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія).

У 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті “Урбаніана” в Римі, виконував різні доручення патріарха Йосифа Сліпого.

2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима був висвячений патріархом Йосифом на єпископа.

У 1978 році патріарх Йосиф призначив єпископа Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України.

З 1984 до 1991 року – протосинкел Львівської архиєпархії в Римі.

У 1993 році разом зі всією спільнотою з Гроттаферрата повернувся на рідну землю.

У 1993-1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині.

У листопаді 1996 року владика Любомир призначений Єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви.

26 січня 2001 році на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ вибраний Верховним Архиєпископом УГКЦ.

21 лютого призначений папою Іваном Павлом ІІ кардиналом Католицької Церкви.

21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва.

10 лютого  2011 року на прес-конференції в Києві Блаженніший Любомир повідомив про те, що цього дня папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архиєпископа УГКЦ. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років.
Займався активною громадською діяльністю. Зокрема був учасником Ініціативної групи “Першого грудня”.

 

Департамент інформації УГКЦ

 

Міркування Блаженнішого Любомира і його поради, висловлені на зустрічі з підприємцями (травень 2015 року)

Про владу і політиків

«Влада від Бога. І ми маємо пам’ятати, що можновладці одержали владу на користь людей. Тому на цю владу треба дивитись, як на служіння. Політик, державний муж має думати категоріями держави та служіння. Він слуга свого народу. Тому ми повинні обирати політиків, запитуючи їх, чи вони хочуть нам служити», – каже він.

Про співвідношення централізації та децентралізації

«Є поняття субсидіарність, яке означає, що не повинна вирішувати будь-яку суспільну справу вища влада, якщо це може зробити нижча влада. І, відповідно до того, певні речі мусить робити держава, інші речі може робити область чи район»

Про єдину українську церкву

«Проблема єдності церкви не є ані політичною, ані суспільною. Це проблема релігійна. Ісус Христос постановив одну церкву, єдину. І щоразу, коли виголошуємо «Символ віри», кажемо: «Вірую в єдину церкву». Але ми, люди, через наші гріхи поділені. Ми кажемо, що маємо чотири церкви в Україні – три православні і греко-католицьку. Це не правда. Ми маємо одну церкву, але поділену. Люди самі поділили єдину київську церкву».

«Недавно Україну відвідували представники Ради церков, яка об’єднує понад 300 релігійних організацій. Зверніть увагу – понад 300. Це свідчить про те, що ми, люди, любимо ділити. Але нам треба думати, як би українці могли повернутися до первісної єдиної церкви. Часто кажуть, що це неможливо. А я не кажу, що це неможливо, я кажу, що це складно. Але якщо б ми дійсно прагнули і працювали в тому напрямі, то, за Божої помочі, ми би змогли повернутись до тієї єдиної церкви, яку колись в Україні впровадив рівноапостольний князь Володимир».

Про патріотизм

«Треба сказати собі, що я народився українцем, так Бог дав і я маю обов’язок дбати про свій народ. Згадаймо Десять заповідей Божих: «Шануй отця і матір». Ми повинні любити всіх на цьому світі, але особлива любов і опіка має бути до батька і матері. А Батьківщина – це в широкому значенні національна родина, і іншої в нас немає. Якщо я українець, то я маю дбати про Україну. Християнський патріотизм – це любити свій народ, бути його гідним сином. Але не можна ненавидіти якийсь інший народ».

Про ставлення до Росії

«Ми, українці, маємо відстоювати свої права, боронити свій народ. Але ми не маємо будувати наше ставлення до Росії на основі ненависті. Ми повинні допомагати всім народам бути щирими дітьми свого народу, бути патріотами. Митрополит Андрей Шептицький поїхав до Росії, щоб там поширювати церкву, багато зробив для Росії. Хоча в ті часи Росія не була для нас великим другом. Однак Митрополит не вагався і поїхав туди. Тож маємо приклад людини, яка любить своє, але готова допомагати іншим».

Про психологічну підготовку військових та їх реабілітацію

«Наші вояки пішли на фронт непідготовленими. Я не кажу про зброю чи інші речі. Я говорю про психологічну готовність. Коли вони раптом навколо себе побачили поранених і загиблих товаришів, це справило на них колосальне негативне враження. Дай Боже, щоб ця війна скоріше скінчилася, але незалежно від того, воїни мусять бути відповідно підготовлені – не лише правильно застосувати зброю, а й мати психологічну підготовку».

«А тим, що вже пережили війну, що глибоко потрясені, мусимо намагатися допомогти, лікувати їх. Тут потрібна допомога фахівців. Ми, як спільнота, повинні ставитися до того позитивно – не закидати, не нарікати, не ранити людей, а намагатися допомагати, створювати атмосферу, у якій ці бідні жертви війни будуть крок за кроком приходити до тями, щоб росіяни були патріотами Росії, але не імперії».

Про ведення бізнесу

«Наші підприємці мають дуже ретельно вивчати далекосяжні програми розвитку, а не шукати швидких та легких прибутків. Вони повинні провадити бізнес так, щоб мати довготривалі доходи і щоб якнайбільше давати людям можливість працювати».

Про корупцію

«Корупція – це злочин і гріх. Церква мусить співпрацювати зі спільнотою, вживаючи всіх можливих заходів, щоб долати причини корупції. Ми маємо допомагати чиновникам створювати атмосферу, у якій корупція буде зникати. І не дай Боже, щоб у самій церкві була корупція. Мало сказати, що корупція буде покарана. Ми не позбудемося її, поки люди самі не перестануть красти».

Про еміграцію

«Треба їхати за кордон, але повертатися – навчатися і повертатися. Так зробила Японія наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Японія в ті часи не була розвинутою державою. Але вони вислали студентів по цілому світу. Тоді японські студенти були всюди, але всі вони повернулися додому і застосували те, чого вони навчились. Так Японія стала потужною».

«Не треба боятися їхати за кордон – треба боятися залишитися там. Той, хто залишається, не буде щасливим. Пам’ятайте, що жити за кордоном – це бути громадянином другого класу. Не їхати, щоб шукати там нібито щастя, а їхати вчитися і привозити щось добре додому».

Про побудову української України

«Багато в Україні, особливо в політичному, економічному секторі треба будувати наново. Ми маємо велику традицію, яку не знищиш. Так, нам треба вивчати власну історію. Але треба дізнаватися й нове. І дізнавшись, застосовувати це, будувати – не відбудовувати радянську Україну, а будувати українську Україну. Багато з нас, мусимо це визнати, усе ще живе радянськими поняттями. Наприклад, дуже багато людей чекають, що нам дасть влада, що вона за нас зробить. А треба навчитися працювати самим».

(за матеріалами інтернет-ресурсів)