Роздуми напередодні безвізового режиму: чи потрібне нам чуже сонце?

2 роки ago Інформ центр 0

11 травня Рада Європейського союзу затвердила законодавчу пропозицію про скасування короткострокових віз для громадян України. Церемонія підписання відповідного рішення президентом ЄП і представником головування в Раді ЄС відбудеться 17 травня. На підписанні має бути присутнім президент Порошенко. Після цього підписаний регламент повинен бути опублікований в офіційному віснику ЄС, – повідомили офіційні сайти. Але що чекає нашу країну після введення безвізу?

Радість і гордість можновладців: «Ось, ми обіцяли – ми зробили, ура!», малює в думках українців райдужні перспективи. І, незважаючи на те, що МЗС не втомлюється роз’яснювати: безвізовий режим не дає права українцям на роботу в Європі, наш народ тему безвізу пов’язує, перш за все, із заробітками, і радіючи (майже як Порошенко), схоже, вже «на валізах».

Але яка робота чекає потенційного заробітчанина в Європі? Без трудової візи або дозволу на проживання в країні – це важка фізична праця на будівництві, сільгоспроботах, робота за конвеєром  на фабриках, а також догляд за людьми похилого віку або прибирання в будинках і квартирах європейців. І українці, знаючи про ці «умови праці», – хочуть йти на таке.

Так, догляд за людьми похилого віку, для прикладу, в Іспанії оплачується в середньому 750 євро в місяць. Хвору або літню людину потрібно годувати, напувати, робити йому гігієнічні процедури, і таке інше. Чи легко це морально (і фізично теж), особливо коли у заробітчанина в Україні залишилися старі батьки, яким такого догляду він дати не може? Але заробіток в гривневому еквіваленті більше ніж в 22 тисячі – змушує їх забувати про мораль.

Що характерно, самі іспанці ніколи не підуть на такі роботи і ні за що не пустять на них своїх дружин і дітей. Для них це низько. Для такої праці є «чіки» (з ісп. «дівчата») – вагон і маленький візок українок-нелегалів.
Пропрацювавши роки в «європах» «лімпієсами» (ісп. назва роботи жінок, які прибирають чужі будинки і квартири), повертаються наші красуні на батьківщину зі скрюченими артритом пальцями, на які не можна дивитися без сліз.

Але їде на такі заробітки молодь, яка не має можливості знайти роботу у своїй країні, вчителі, інші категорії бюджетників (з їх низьким заробітком в Україні). І особливо люди передпенсійного віку. З метою заробити на пенсію і забезпечити собі старість.

Часто відвідуючи одну із європейських країн, бачила колишнього керівника одного із українських банків, який робить ремонти в квартирах європейців, директора школи, яка працює «лімпієсою», лікаря-окуліста, яка доглядає за хворим старим дідом, екс- начальника одного із райвідділів міграційної служби, яка 8 годин стоїть (!) біля конвеєра на фабриці, де роблять ковбаси… Приклади тяжкої фізичної праці наших співгромадян в Європі можна наводити довго.

Всім цим людям не знайшлося роботи або гідного заробітку у себе на батьківщині. І, звичайно, пенсії, якої б вистачило щонайменше на їжу і ліки! Зазначу, що в Європі мінімальна пенсія 600 євро, тобто 17000 грн.
Пенсія у 1500 гривень, яку платить своїм громадянам України – це свого роду геноцид! Геноцид, що здійснюється державою Україна чи тими, від чийого імені вона діє, по відношенню до своїх громадян.

Знаю також людей, які досягли в Європі успіхів на свому професійному поприщі, наприклад, IT-фахівців, висококласних педіатрів, які знають іноземні мови і зуміли легалізувати свої дипломи за кордоном. Підприємців, які перереєструвати свій бізнес в Європі, тому що працювати чесно в Україні їм було невигідно.
Україна не змогла дати всім цим людям нормальних умов життя і… втратила.

Але навіть тим, хто має гідну роботу в Європі, – не легко. У них є інші проблеми: страшенна ностальгія… За своїми друзями, рідними, будинком, вулицями, деревами – за своєю землею.

Юрист, який має свою юридичну фірму, а значить, гідний заробіток в Іспанії, розповідає, що йому сниться, як він ходить по вулицях свого рідного міста, бачить свою школу, будинок, про те, що ця тяга до рідної землі не зникає у нього ніколи. Бо, людина, як рослина, яку вирвали і поставили у красиву вазу. Але ж коріння залишилося в землі. Чи ж зможе прожити така рослина довго?

Так може над цим має задуматися наша влада? А не хвалитися, що «ми добилися безвізу!» Задуматися та зробити все можливе, щоб введення безвізового режиму не спровокувало нову хвилю міграції, і Україна не скоротила б своє населення ще на третину.

Згідно із останнім переписом населення, який проводився в Україні 16 років тому (у 2001 р.), у нашій країні проживало 48 240 900 осіб. За даними Держстату України, станом на 1 березня 2017 року чисельність населення України склала 42 371 996 постійних жителів. Однак ці цифри, швидше за все, далекі від реальності. Дані Державної служби статистики України з виробництва і споживання хліба, опубліковані на початку квітня цього року, наочно показують, що в нашій країні проживають не 42 мільйони і навіть не 38, враховуючи втрачений Крим і Донбас, а менше ніж 30 мільйонів чоловік! Що майже в 1,6 разів менше офіційно озвученої цифри.

На початку травня влада похвалилася і такими цифрами: в січні-березні 2017 р. реальна зарплата українців зросла на 19,3% в порівнянні з аналогічним періодом минулого року, а значить, середня номінальна заробітна плата штатного працівника в Україні склала 6 752 грн, що на 8,7% більше в порівнянні з лютим поточного року і на 37,2% більше, ніж в березні 2016 року.

З огляду на середню зарплатню в столиці – 8-9 тис. грн, і середню зарплатню в провінції – 2-3 тис. – виходимо на цей показник. Але чи може людина жити на 2-3 тисячі на місяць?.. Так чи будуть прагнути виїжджати нелегалами на заробітки в Європу жителі провінційних міст? Питання риторичне.

Але, схоже, «виживання» українців не турбує нинішню владу. Більше того, їй навіть вигідно мати своїх заробітчан в Європі, оскільки від них в Україну йдуть дуже великі грошові перерахунки.

Ну, а Європа? Там теж зацікавлені в притоці дешевої робочої сили із третіх країн – основних постачальників кадрів для важкої фізичної праці.

«Одним із найважливіших аспектів нашої роботи має бути спрямування зусиль на пошук ефективних пропозицій уряду, щодо механізмів втримання молоді від виїзду за кордон в пошуках роботи. Зупинити експорт української молоді — наша спільна задача з усіма зацікавленими політичними силами і громадськими організаціями. Більше того, ми маємо заставити уряд прийняти ці пропозиції, бо сьогодні для урядових управлінців «гастарбайтери» стали навіть вигідними — за рік із-за кордону в країну вливається 5,4 мільярди доларів. Ця сума співставна з 24% доходів держбюджету за рік», – заявив лідер Політичної Партії «ПАТРІОТ» Микола Голомша в одному із своїх виступів по ТБ.

Чи є почуття патріотизму у потенційних заробітчан, які напередодні безвізового режиму вже сидять «на валізах»? Або у людей, які тривалий час проживають за кордоном? У більшості, безумовно, є.

Однак, за даними досліджень Всеукраїнської асоціації компаній із міжнародного працевлаштування, 15% українців готові залишитися за кордоном назавжди.

Тому завдання нашої влади сьогодні  – це не дати вбити почуття ПАТРІОТИЗМУ у наших громадян. Створювати нові й нові робочі місця з гідним (!) для людей заробітком, і, звичайно ж, підвищити пенсії, причому, не на смішні 30 грн. Чи готова це робити нинішня влада? На словах, – так. На ділі, без сумніву, – ні!

Що робити українцям після введення безвізового режиму? Може і потрібно поїздити «по європах», доглядаючи чужих батьків похилого віку, чи працюючи «лімпієсами», чи на будівництві. Але лише для того, щоб дуже швидко зрозуміти, що своя рідна земля – найкраща. Адже недаремно про батьківщину кажуть: «Для мене ж той край є найкращий, де виросли крила мої».

Л. Башкірова