Український парламентаризм. Сто років цивілізаційної самотності

2 роки ago Інформ центр 0

Україна за своєю глибинною суттю (місією країни) – парламентська. Віче часів Русі, сейм і сеймики, пани-ради періоду Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, міське самоуправління за магдебургським правом, Січова Рада часів козацької держави (вищий орган влади, який збирався тричі на рік), активна участь українських депутів західних земель в роботі австрійського парламенту — Рейхстагу (середина ХIХ віку), а згодом українців російської імперії в Державній Думі — все це підвалини, які цивілізаційно та геостратегічно трансформувалися наприкінці 1917 року, у вирі української революції державницької ідентичності, в Українську Центральну Раду.

 

Рада у своєму IV Універсалі (28 січня 1918 року) проголосила Українську народну республіку незалежною, суверенною, унітарною державою і парламентською демократичною республікою (три попередні універсали стверджували автономію і федеративний зв’язок з Росією). Законодавчі, тобто парламентські, функції утверджувались за Центральною Радою.

У той час українство в державотворені розвивалось надзвичайно швидко. Позитивна ідея, яка народжувалась в середовищі діячів тогочасної України, проходила погодження за кілька днів або годин і реалізовувалась прийняттям відповідного акту Центральної Ради. Водночас в короткі терміни проводилась масштабна робота щодо узгодження значущих документів, наприклад Конституції Української Народної Республіки (з підзаголовком – Статут про Державний устрій, права і вільності УНР). Це був період активного державотворення. Здається, що пригнічувані віками сподівання народу, нарешті, виривались на поверхню-свободу.

Основні позиції Конституції УНР зводились до проголошення парламентського устрою країни — функції глави держави виконував голова Всенародних зборів. Рада Народних міністрів (уряд) був цілковито підконтрольний парламенту. А самі Всенародні збори контролювались суспільством — на вимогу трьох мільйонів виборців (тобто 20 відсотків населення з правом голосу) збори розпускались. Крім того, всі взаємовідносини у трикутнику громадянин-місцеве самоврядування-держава (Всенародні Збори і Рада Народних Міністрів) ефективно мала регулювати незалежна гілка влади — судова.

Фактично були законодавчо утворені та збалансовані повноцінні інститути держави, в роботі яких прослідковувалась відповідальність за функціональне виконання покладених законом обов’язків і баланс владних повноважень. В історії України цей період, як на мене, був не лише найдієвішим з точки зору державотворення, але й наймасштабнішим в стратегії поступу в майбутнє. Такого ефективного державного будівництва ми не бачимо ні згодом в тогочасній Україні, ні, як не прикро, зараз. На жаль, прийнята 29 квітня 1918 року Конституція так і не запрацювала. За збігом обставин саме цього дня відбувся переворот, змінилась влада і країна вступила в Гетьманат.

Але, повертаючись до тих подій, хочу зазначити, що то був період надзвичайно продуктивного українського політичного, національного, культурного відродження і державницької моральності, яку сучасні циніки чи агентурні посіпаки називають романтизмом. Одним з ключових функціонально-інституційних негативів цього романтизму (в даному випадку з соціалістично-ідеологічним відтінком залежностей чи просто меншовартості) була відмова від створення власної армії, що спричинило катастрофічні наслідки для України.

Однак, поряд з державницьким романтизмом конструктиву завжди виникає авантюризм, радикалізм, авторитаризм та ще безліч інших «ізмів». Власне, всі вони повною мірою проявилися в період української революції і, зрештою, згубили надбання і сподівання тогочасного українського суспільства. Більшовицька влада, яка запанувала в Україні на сім десятиліть, вщент знищила всі здобутки українського парламентаризму, сиріч державництва. Що не змогла знищити — перетворила в бутафорію. Але радянська імперія і її поплічники не подужали вичавити з українців дух соборності, свободи і незалежності.

Цей дух жив в українському суспільстві сім десятиліть радянської окупації (збройний спротив двадцятих років і, як наслідок, серія голодоморів-геноцидів, партизанська боротьба, підпілля ОУН, «шістдесятники», гельсінська група тощо) і проявився наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття активним національно-демократичним рухом. І логічно було б очікувати, що Верховна Рада України у 1991 році виголосить Акт відновлення незалежності України (саме такий документ був підготовлений Левком Лук’яненком). Він органічно за духом і силою епохи вільного українства єднався з іншим історичним документом — Актом відновлення Української Держави, проголошеним 30 червня 1941 року Українськими Національними Зборами у Львові. Натомість народні обранці зрадянщиної України ухвалили Акт проголошення незалежності України, документ надважливої історичної та геостратегічної ваги і значення, але такий, що розривав історичну, а значить функціонально-інституційну єдність парламентаризму двох епох української державності і ланцюг спадкоємності вільнонародних традицій гідності нашої нації.

Парламентаризм Української народної республіки був недосконалим, тут не варто сперечатись. Центральній Раді часто закидають надлишок політичних емоцій (це у вирі лавиноподібних політичних і збройних подій?). Але, через призму столітньої історії яскраво видно функціональна самостійність і самодостатність тогочасного українського парламентаризму. На тлі нинішніх (маю на увазі всю двадцятип’ятилітню історію Верховної Ради України) викидів печерного популізму, злочинної демагогії, брутальне вирішування мерзенних вузькокорпоративних приватновласницьких інтересів, кричущої політично-номенклатурної корупції та політичного нарцисизму, що заповнили майже увесь простір законодавчої діяльності сучасних народних обранців, романтизм і віра в Україну парламентарів Центральної Ради виглядає наразі самотнім історико-геостратегічним острівком.

Втім, забуте є шанс повернути. Маю на увазі, що історичний досвід українського парламентаризму вартий не лише музейних експозицій та науково-освітніх розвідок. Він має глибинні пласти фукнціональної розбудови для потужного державницького зростання, які потрібно плекати в сучасності і розвивати в перспективі. Для цього необхідно терміново модернізувати ціннісно-організаційну парадигму формування, роботи, систем відповідальності за результати та модерування майбутнім українського державництва вищим законодавчим органом Майданної України. Швидко, але без авралів і політико-елітарного авантюризму. Кропіткою роботою науковців, моральних політиків, справжніх державних діячів, громадських активістів. Зміною, через усвідомлені вибори, якісного складу народних обранців сучасного українського парламенту.

 

Микола Голомша –  Голова політичної партії “Патріот”

 

Джерело на LB.ua