Фінансисти УНР: доля державного службовця на тлі доби

2 роки ago Інформ центр 0

У рамках відзначення сторіччя Української революції Політична Партія “ПАТРІОТ” починає публікувати низку історичних нарисів стосовно становлення окремих інституцій нашої держави, зокрема, створення фінансової системи. Ми вважаємо, що головне при цьому не тільки відновити історичну справедливість, але й донести до широкого загалу імена та долі особистостей, котрі творили новітню українську історію.

 

Життя робиться таким, яким ми його хочемо:

 гарним чи поганим, веселим чи сумним,

повним чи порожнім, корисним чи непотрібним.

 Бо воно – відбитка нашого серця, нашої душі і нашої свідомости.

Євген Онацький.

                                Очима душі – голосом серця. Переспіви. – Буенос-Айрес: Перемога, 1956. – С.67.

 

           Фінансова сфера будь-якої держави – це є той своєрідний мозковий центр, який забезпечує життєдіяльність усіх її складових, утримуючи конкурентоздатність власної грошово-кредитної системи та матеріальне благополуччя суспільства. У ході Української революції 1917 – 1923 років було здійснено важливе завдання державотворчого характеру – створено (після багатьох років підпорядкованості іншим державам) власний бюрократичний апарат, який організовував функціонування української держави як такої та її зв’язки з суспільством.

Формування української держави та її інституцій здійснювалося в складних умовах першої світової війни, революційних потрясінь, в ході яких дві могутні імперії до складу яких входили українці – Росія й Австро-Угорщина припинили своє існування. Бюрократичні інституції цих держав стали своєрідним зразком для витворення нових структур і водночас джерелом для поповнення кадрів новопосталих держав. У той же час, на долю «нових бюрократів» випала складна місія творити не завдяки, а всупереч існуючим обставинам і, часто, ухвалювати рішення не маючи чіткого бачення перспективи розвитку держави. У таких складних історичних умовах людина завжди постає перед неминучістю пристосування і особистого вибору, який залежить не тільки від її рівня пізнання світу, процесів, що відбуваються навколо, політичних змін, а й від ситуативності моменту. Революційні зміни в імперській Росії підштовхнули й спровокували кардинальні перетворення на всіх її околицях, в тому числі й в Україні. І хоча політичні події розвивалися швидкоплинно, проте вони не змогли водночас змінити психологію людини, зламати усталені орієнтири в економіці, людських стосунках і в світогляді.

Незначна когорта високоосвічених і закорінених у традиційну українську культуру осіб досить швидко підтримала дії Української Центральної Ради і її провідників, проте більшість суспільства діяло за інерцією, або з історично вимушених обставин, а, отже, й, обіймаючи ті чи інші державні посади в українських державних установах, вони не почували себе відповідальними за долю цілого суспільства. Працювали на себе, на свої родини, за для власного задоволення. Проте, загальна їхня праця в галузі створення української фінансової системи в часи Української революції стала могутнім підґрунтям для формування державницької свідомості українців усіх наступних поколінь, а також сприяла розвиткові органічного процесу у формуванні цілісного економічного комплексу й подоланню територіально-економічного партикуляризму, покладеного в основу взаємин з підвладними територіями іншодержавними чинниками. Як влучно підкреслював О.Оглоблин: «проблема української економіки з’являється на суто практичному ґрунті господарських інтересів України, в умовах тієї економічної боротьби, яка точилася за український ринок між Росією, Польщею та Західньою Європою за першої чверти ХІХ в.»[1]. Така ж боротьба розгорнулася і в часи Української революції тільки дещо змінилися гравці.

У сучасній українській історіографії достатньо широко висвітлена фінансова діяльність урядів у період революції. Одним із ретельних дослідників цієї проблеми є історик П. Гай-Нижник. Проте, недослідженими залишаються такі питання як: ставлення самих державних службовців до виконання покладених на них обов’язків, сприйняття суспільством здійснюваних перетворень і, зрештою,  доля людей, котрі були причетними до вирішальних суспільних змін.

Спробуємо додати деяких штрихів до загальної картини тогочасного державного і суспільного розвитку, зосередивши головну увагу на долі окремих дійових осіб доби, які визначали її ритм і відповідали за наслідки дій.  Не претендуючи на повноту висвітлення біографій, спробуємо акцентувати увагу на деяких фактах, які стають показовими для складання загальної картини подій.

Загалом на перших міністерських ролях за період революції були: Христофор Барановський, Михайло Туган-Барановський, Василь Мазуренко, Степан Перепелиця, Петро Климович, Антон Ржепецький, Борис Мартос, Степан Федак, Михайло Кревецький, Петро Видибіда-Руденко, Харитон Лебідь-Юрчик, Пилип Пилипчук, Віктор Приходько, Павло Чижевський. Найдовше очолювали Міністерство фінансів Антон Ржепецький і Борис Мартос, проте, найскладніша робота з ліквідації Міністерства випала на долю Віктора Приходька і Павла Чижевського у 1922−1924 рр. Із 14 міністрів та виконуючих обов’язки – 10 емігрували. Василь Мазуренко повернувся в УСРР і був репресований, Степан Федак проживав у Галичині, Михайло Туган-Барановський помер у 1919 р., Петро Климович – розстріляний більшовиками в Одесі в 1920 р. як член українського уряду, Петро Видибіда-Руденко у проживав в УСРР, а з 1930-х рр. в еміграції.

Започатковував організаційно-фінансову роботу в Україні Христофор Барановський як генеральний секретар фінансів УНР у червні – вересні 1917 р. Дивовижно карколомна історія життєпису цієї непересічної особи. Народився Христофор Антонович 1874 р. у с. Немирівці, Бердичівського повіту на Київщині, у селянській родині. Незважаючи на те, що ні середньої та вищої освіти не мав, проте, як здібна від природи людина став громадським і державним діячем, знаним фахівцем у кооперації, фінансистом. У 1907 р. заснував і був директором Союзбанку в Києві, у 1917−1919 рр. – голова правління цього банку. Був редактором журналу «Комашня» (органу кредитових кооперативів) у 1917−1918 рр. З початком революції активно включився в політичне життя. Кооперативними організаціями України був делегований до складу Центральної Ради та став членом Малої Ради. У травні 1917 р. – член делегації на переговорах з Тимчасовим урядом Росії. У червні – липні 1917 р. – генеральний секретар фінансів УНР та член Виконавчого губернського комітету Київщини. ( На посаді міністра фінансів перебуватиме ще й в уряді В.Прокоповича у травні – жовтні 1920 р.).  У липні 1917 р. разом з В.Винниченком, М. Рафесом, О. Зарубіним та М. Міцкевичем представляв на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді вироблений Центральною Радою «Статут вищого управління Україною» та був ініціатором прийняття до виконання «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового правительства на Україні». Х. Барановський брав участь практично у всіх міждержавних переговорах, що їх вела Україна з Німеччиною та радянською Росією. Особливо важливим міждержавним актом між УНР і радянською Росією стало підписання прелімінарної (попередньої) угоди від 12 червня 1918 р. на мирових переговорах. Вперше за багато десятиліть між двома країнами встановлювались дипломатичні стосунки, виокремлено економічний блок угод, домовленості про поділ майна та відновлено залізничні комунікації.

Х. Барановський мав велику родину.  Про це дізнаємося із його заяви до Міністерства закордонних справ УНР на отримання закордонного паспорта від 17 травня 1920 р. «Прошу дати мені дозвіл на виїзд за кордон, 2) прошу дати такий же дозвіл окремо моїй дружині Февронії Барановській і з нею дітям моїм: Юркові, Миколі, Левкові, Ользі, Олені та Лідії. Прошу також дати такий же дозвіл мойому особистому  секретареві Іванові Рудніцькому. Прикладаю пашпорт: 1) мій закордонний і мій внутрішній, 2) Рудніцького. Іду за кордон по справах міністерства»[2]. Такий дозвіл було отримано і вся родина виїхала спочатку до Відня, а згодом перебрались до Берліна.

Як представник українського кооперативного руху Х. Барановський робив чимало зусиль, щоб налагодити торговельно-економічні зв’язки з європейськими країнами, а, об’єднавши зусилля кооператорів, намагався добитись визнання у міжнародних кооперативних структурах. Важливим завданням, яке також стояло перед кооперацією − поставки для армії. Як показала практика, українська кооперація  не виконала своєї історичної місії на підтримку української держави. А деякі рішення того ж таки Міністра фінансів Х. Барановського були фатально помилковими. Для прикладу наведемо одне з таких, що, фактично,  послужило причиною відходу Х. Барановського від роботи в українському уряді в екзилі.

На вимогу акціонерів Українського ОЦУКСА, Лімітед (компанія зареєстрована в Лондоні приватними особами у складі дирекції: Х. Барановський, А. Сербиненко, С. Сидоренко, В. Тимошенко) 18 вересня 1922 р. Х. Барановський зробив доповідь, в якій описав про своє перебування за кордоном (як представника Українбанку і як урядовця) в тому числі й виклав суть тих контрактів, які він укладав. Зокрема, досить обнадійливо зазначав, що особисто ним було укладено угоду в Амстердамі на значну суму з фірмою Амексіма (Анонімне Амстердамське експортно-імпортне акціонерне товариство). Представником цієї фірми був такий собі Ю.А. Бармат. Основний показник «надійності фірми» Х. Барановський обґрунтовував так: «Ю.А.Бармат по походженню єврей з м. Умані (заявляв про себе як український громадянин). Він сдек (соціал-демократ) – зв’язаний з Мартосом, Підпалим, Матюшенком»[3]. Згідно домовленостей фірма мала поставити до УСРР за згодою радянського уряду сільськогосподарський реманент. Проте, як виявилося, гроші були Х. Барановським вкладені, але реманент фірмою так і не поставлений, через що українська компанія понесла значні збитки. А сам Х. Барановський, був звинувачений своїми партнерами у некомпетентності. Уже на початку 1923 р. відійшов від державної діяльності і згодом виїхав до Бразилії, де проживав до смерті (травень 1941 р., похований у Сан-Пауло). Чи міг тоді знати Х. Барановський, що укладав угоду з більшовицьким агентом, яким був Ю. Бармат і, що таких фірм і агентів, які дискредитували українській рух в очах європейців (часто просто захоплювали, перекуповували українські видавництва тощо) було багато.

За дорученням С. Петлюри ще на початку 1922 р. було проведено аналіз діяльності українських кооператорів та їхніх розрахунків з урядом. 27 березня 1922 р. С. Петлюра писав до прем’єра  А. Лівицького: «Ви повинні знати, що головним мотивом, яким керувалася державна влада в фінансуванню української кооперації на протязі існування української державности було бажання не тільки допомогти  кооперативному рухові українському, але й зміцнити економічну базу української державности. Тепер можна сказати, що діячі української кооперації не тільки не виконали цього завдання, але навпаки велику шкоду заподіяли нашій державі і справі, взявши на себе по договору з урядом цілий ряд зобов’язань державного характеру представники кооперації їх не виконали і тим самим поставили нашу справу в навмисне тяжке становище. Це Ви знаєте, −  громадське сумління обурене діяльністю тих кооперативних діячів, що перебуваючи з державними коштами за кордоном, менше всього думали і дбали про виконання доручених їм обов’язків…»[4]. Загальна сума заборгованості кооператорів перед державою складала за неповними підрахунками 19.188.782.300 польських марок. С.Петлюра наголошував, що «з момента видачи сум до тепер Міністерство фінансів не робило заходів, щоб контр-агенти Держави виконували ті пакти договорів, які вони з Державою підписали»[5]. Міністр фінансів так само ніс відповідальність за такий стан справ.

Ще одним міністром фінансів УНР був відомий вчений Михайло Туган-Барановський. Народився в с. Солоне Харківської губернії в 1865 р. закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету, екстерном склав іспити на правничому факультеті. Згодом  захистив докторську дисертацію в Московському університеті та працював у Петербурзі. Ще до революції став у Росії відомим вченим. Він першим у світі розробив вчення про фундаментальну закономірність циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз. Окрім того, ним також зроблено наукове обґрунтування кооперації (праця «Соціальні основи кооперації»). Слід віддати належне патріотизмові М. Туган-Барановського, який уже влітку 1917 повернувся в Україну, і як член Української партії соціалістів-федералістів  брав активну участь в українському  громадському і  державному житті. Найбільше уваги приділяв кооперативним справам. Редагував журнал «Українська кооперація» , очолював Українське Товариство Економістів, брав участь у створенні УАН і в заснуванні Українського Державного Університету в Києві. Відстоював створення власної української валюти.  Його перебування на посаді генерального секретаря фінансів було короткотерміновим з вересня 1917 по грудень 1917 р. і особливою активністю не відзначалося. За спогадами сучасників, зокрема Д. Дорошенка, М.Туган-Барановський був більше теоретиком, аніж практиком. Помер несподівано в потязі 22 січня 1919 р. дорогою до Парижу, куди їхав у складі української дипломатичної місії.

Після відставки М.Туган-Барановського справи в секретарстві перебрав товариш генерального секретаря Василь Мазуренко з фаху інженер-технолог. Саме йому наприкінці 1917 р. й довелося організовувати роботу фінансової установи. Слід зауважити, що В. Мазуренко ще неодноразово підхоплював посаду заступника міністра фінансів в різних урядах. Народився В. Мазуренко в слободі Криворіжжя (Криворядне) Донецького округу Області війська Донського в сім’ї заможного селянина. Закінчив технологічний інститут у Санкт-Петербурзі у 1904 р. і ще зі студентських років включився в активне громадське життя. Член студентської громади Санкт-Петербурга, член Революційної Української партії, згодом член УСДРП. Член Української Центральної Ради. Організаторський хист В. Мазуренка проявився у створенні чіткої структури міністерства як урядової інституції. У складі Міністерства були: загальна канцелярія, кредитова канцелярія, департамент Державної скарбниці, залізничний, митних зборів, посередніх податків, окремий корпус охорони, дирекція ощадних кас, Державний банк. Враховуючи те, що саме в другій половині грудня 1917 р. розпочалася війна радянської Росії проти УНР, а згодом активні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною, то складнощі у створенні дієвої структури проявлялися як в забезпеченні кадрами, так і здійсненні функціональних обов’язків посадовцями. Військові дії ускладнювали роботу. Д.Дорошенко згадував: «Большевики, як звісно, пробули в свій перший прихід до Києва дуже недовго – всього три тижні… Але гармидеру встигли наробити багато. Заборонили вживати українські гроші й наказали примусово вимінювати їх на російські. «Націоналізували» банки, себто попросту пограбували. Повідмикали сейфи»[6]. Після повернення Центральної Ради до Києва практично всі міністерства розпочали роботу наново. Сам же В. Мазуренко після гетьманського перевороту продовжував роботу в міністерстві, а в грудні 1918  − січні 1919 знову став в.о. міністра фінансів. Особливий стиль поводження В. Мазуренка відзначають у своїх спогадах його соратники.

За правління гетьмана П. Скоропадського у травні 1918 р. розпочалися мирові переговори між російськими більшовиками і урядом Української Держави (тривали до жовтня 1918 р.). Як зазначає тодішній керуючий Міністерством закордонних справ Д. Дорошенко: – «в один і той же час одні українці вели переговори про мир з більшовиками, другі відбували з цими делегаціями свої конференції й заключали договір, який давав змогу большевикам дивитись на справу заключення миру з Україною, як на комедію, котру треба по змозі затягти…Ці конференції Раковського й Мануїльського відбувалися в помешканні українського товариша міністра фінансів Василя Мазуренка, котрий мешкав в державнім будинку на Інститутській вулиці (Будинок Державного Банку). В хаті такого високого урядовця Української Держави, як товариш міністра, можна було спокійно і безпечно конферувати й укладати плани зруйнування цієї держави»[7].

У 1919 р. В. Мазуренка призначили головою дипломатичної місії в Італії. Є. Онацький, який працював в місії редактором інформаційних бюлетенів 7 грудня 1919 р.  передбачливо занотував у своєму щоденнику: «Василь Петрович Мазуренко – лівий соціял-демократ, і в міру того, як справи на Україні все гіршають, він усе лівішає. Хто зна, чи не зробиться комуністом»[8].  Так воно й сталося. В. Мазуренко став членом Австрійської комуністичної партії, як і більшість європейських комуністичних партій створена за підтримки радянських більшовиків. У 1921 р. В. Мазуренко повернувся в УСРР,  у січні 1922 р. був прийнятий до КП(б)У. Працював директором Палати мір і ваг у Харкові. Не дивлячись на відхід від політичної діяльності, у 1931 р. був звинувачений у належності до Українського Національного Центру, засуджений та висланий до Алма-Ати (Казахстан), а у 1937 р. страчений за вироком «трійки».

Найстабільніше міністерство фінансів працювало у період існування Української Держави під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського. З 3 травня і до 14 грудня 1918 р. міністерством фінансів  опікувався Антон Ржепецький. До 1917 р. – директор банку і радник Київської міської Думи. Павло Скоропадський високо оцінював діяльність А. Ржепецького. Він «багато зробив для правильного налагодження справи. Випрацював нову податкову систему, заснував Державний банк, Земельний банк, запросив старих службовців із Петербурзької експедиції заготовлення паперів і блискуче налагодив справу.  В перший період Гетьманства Ржепецький і я намагалися якнайшвидше позбавитись російських грошей… як господар він був скупий       і економив кожну державну копійку. Ліві партії звинувачували Ржепецького в тому, що він надавав субсидії цукровій промисловості; я вбачав у цьому його правоту…  Він формував Корпус прикордонної сторожі, хоча справа просувалася поволі…  Відновив винну монополію… Ржепецький не вчиняв будь-яких ефектів новими фінансовими операціями, не вражав усіх блискучими комбінаціями. Цього не було. Він просто налагоджував урядовий апарат, без діяльності якого нічого не можна було здійснити»[9]. Особливо гетьман наголошував на такій рисі Ржепецького як настійливість у відстоюванні державних інтересів на переговорах з німцями, його бережливість. Відзначаючи заслуги міністра фінансів, П. Скоропадський також наголошував і на його недоліках, зокрема вказував на недалекоглядність у питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Саме в цьому гетьман вбачав провінціалізм Ржепецького. Д. Дорошенко, який знав Ржепецького ще по громадській роботі в попередні часи, хоча й дискутував з ним, а часом в деяких питаннях і не погоджувався, але з повною відповідальністю відзначав заслуги Ржепецького. «Мені дуже заімпонувала його дбайливість про добробут Української Держави, та його завзятість з якою він обстоював українські фінансові інтереси під час переговорів з німцями в справі торговельної й фінансової конвенцій. Особливо ж подобалась мені позиція Ржепецького в справі наших окраїн, його, так би мовити, український імперіалізм, який виявлявся особливо в кримському питанні… я мусів визнати за ним, навіть коли він виступав моїм антагоністом, відвертість, щирість, а головне – дуже совісне, просто таки гаряче відношення до своїх обов’язків в українській державній роботі»[10].

Важливу роль у діяльності міністерства повсякчас відігравали й інші службовці, керівники департаментів, керуючі справами тощо. Однією з таких знаменитих особистостей періоду революції був Михайло Кривецький. Він народився в 1869 р. в Житомирі, закінчив юридичний факультет Петербурзького університету і від 1895 р. служив  у міністерстві фінансів Росії чиновником з особливих доручень при міністрі й рівночасно упродовж 20 років працював у редакції «Вестника финансов, промышленности и торговли», як секретар, заступник редактора і редактор. Кривецький був  організатором відомого «Петербурзького телеграфного агентства», а також редактором щорічної записки до бюджету, що подавалася в Думу разом з бюджетом.  З початком революції повернувся на Україну, при міністрі М. Туган-Барановському розпочав активну роботу з розбудови генерального секретарства фінансів.  Був директором кількох департаментів і директором Державного банку. 22 грудня 1917 р. Київську контору Державного банку Росії було реорганізовано в Український Державний банк. Український Державний банк  опікувався забезпеченням української фінансово-економічної системи грошовими знаками та відповідно до замовлень Державної скарбниці випуском скарбових знаків. 14 грудня 1917 р. при міністерстві було засновано Експедицію заготовок державних паперів, якою і було здійснено випуск грошових знаків номіналом 100 крб. Саме ці перші 100 крб. вийшли за підписом Михайла Кривецького. Він був одним із учасників переговорів із німцями на початку 1918 р. За гетьманату відійшов від державної служби, організовував у Харкові «Південний комерційний банк». За Директорії 26 травня 1920 р. його було призначено міністром фінансів. На початку жовтня 1920 р. виїхав за кордон за позичкою, але в цей час сталася зміна кабінету і він залишився за кордоном. Слід відзначити, що більшовицька агентура, яка ретельно відстежувала діяльність української політичної еміграції за кордоном у 1920-х рр. високо оцінювала діяльність М. Кривецького як спеціаліста, більше того всіляко намагалися повернути його до УСРР.  Під грифом «цілком таємно» уповноважений Народного комісаріату закордонних справ УСРР 21 жовтня 1926 р. писав про М. Кривецького до Політбюро ЦК КП(б)У: «На еміграції користається впливом в петлюрівських колах, його мали зробити міністром фінансів до уряду А.Лівицького після вбивства Петлюри. Отже, цей Кривецький звернувся до т.Полоцького (представник УСРР у Франції – В.П.), розпитував про можливість повороту й роботи в фінансових органах УСРР. Я вважаю доцільним дозволити йому поворот в УСРР, як з боку політичного – бо зрада Кривецького внесе великий заколот у еміграцію, − так і з ділового бо спец він безперечно великий»[11]. Проте, сподівання більшовиків на зраду М. Кривецького українського руху були марними. Він так і продовжував співпрацювати з урядом УНР в екзилі. Помер у 1929 р. у Франції.

По-різному склалася доля людей, які були причетні до організаційних початків інституційного становлення української управлінської системи, проте більшість із них були високоосвіченими і відданими своїй справі людьми як, наприклад, Борис Мартос (з 29 травня 2009 р. на знак пошанування внеску Б. Мартоса в розвиток української фінансової системи, кооперації й як науковця була випущена Національним банком України ювілейна монета «Борис Мартос» номіналом 2 гривні), Павло Чижевський, Віктор Приходько та багато інших. Більшовицький режим, що утвердився в УСРР, ліквідував українську фінансову систему, знищив грошову одиницю – гривню, позбавив націю своїх найкращих спеціалістів (одні були вбиті більшовиками, а інші, емігрувавши, творили економіки чужих держав), проте йому не вдалося знищити головне – людську пам’ять і тому й нині, пізнаючи минуле, ми його сприймаємо як застереження, а практику попередників цінуємо, бо саме вони заклали підґрунтя  існування України сучасної.

 

Валентина Піскун, доктор історичних наук