Перше завдання Української Революції

2 роки ago Інформ центр 0

Основна сьогоднішня соціально-економічна проблема – відсутність справедливості – не вирішується банальним перерозподілом власності. Де гарантія, що держава або народ будуть кращими власниками, ніж нинішні жадібні й бездарні олігархи та їх поплічники меншого масштабу?

 

Почну з простого – визначення результативності національної економіки. Одним з основних показників тут є ефективність праці. Тобто, скільки матеріальних і нематеріальних благ виробляє один працюючий на рік. Скажімо, перед розвалом СРСР цей показник становив 20 тисяч доларів (на Заході, відповідно, 60 тисяч), а нині, після 25-ти років «ринкових реформ» у нас цей показник зменшився в 5(!) разів і не дотягує навіть до 4-х тисяч. Отже, неефективній та неконкурентоздатній державній плановій економіці дали «ефективного власника» і в результаті отримали повний «завал», з порізаними на металобрухт заводами, знищеною системою профтехосвіти, розваленою соціальною інфраструктурою, яка підтримувалася на виробничих підприємствах. На додаток до цього, ще отримали небувалих масштабів корупцію та жируючих на народних бідах представників так званої еліти.  Трагікомічність ситуації полягає в тому, що весь цей час ми старанно виконували всі рекомендації західно-МВФівських консультантів, закривали за допомогою нових «ефективних власників» «неефективні» підприємства, відміняли дотації, відкривали зовнішні ринки, а тепер ось підвищуємо ціни й тарифи, пенсійний вік, соціально обмежуємо й так ганебно злиденне населення заради чергової подачки МВФ та вже майже епічного безвізу.  А головне – кінця цим  «реформам» так і не видно.

Зрозуміло, так далі жити не можна, революційні зміни назріли, але якими вони мають бути – залишається не зовсім зрозумілим. Ми знаємо, що часто наслідками революції користуються негідники. Це відбувається тоді, коли революціонери, що прагнуть встановити нову систему суспільних відносин,  використовують соціально-економічні моделі минулої історичної епохи, які одразу вступають в антагонізм з суспільною енергією змін і призводять до фізичної ліквідації тих, хто намагається залити в старі затхлі міхи молоде ігристе вино. Саме цього слід уникнути в Україні й не наступити на рясно розкидані граблі, які історично супроводжують будь-які революційні суспільні зміни.

Ряд критиків моєї попередньої публікації наголошували на тому, що основною проблемою нинішньої соціально-несправедливої системи є відсторонення народу від володіння засобами виробництва. Інакше кажучи, олігархічна власність – це погано, а державна, народна, колективна – добре. На жаль, це спрощене бачення суспільних відносин. У тому ж СРСР все було народне, але сам народ, незважаючи на природні багатства та розвиток індустрії, був злидарем, порівняно з громадянами Заходу. Та й усі країни-послідовники побудови соціалізму на інших континентах (Азія, Африка) не могли похвалитися соціальними здобутками. Отже, питання не у власності? І так, і ні. Справа в тім, що власність виявляється в різних проявах-правах (володіння, розпорядження, користування, управління…). Так от серед цих прав «заховалось» право на розподіл прибутку. Саме це право і є ключовим, яке й формує ті чи інші суспільні відносини в країнах сучасного світу. Скажімо, пан Коболєв НЕ ВОЛОДІЄ Нафтогазом, але РОЗПОДІЛЯЄ його прибуток і встановлює собі, як «ефективному менеджеру» та своїм членам правління  щомісячну зарплату у майже 3 мільйони(!) гривень. А держава ВОЛОДІЄ Нафтогазом і отримує облизня у вигляді збиткової компанії, якою є цей монополіст на українському ринку. Тому питання не стільки у власності як володінні, скільки у власності як праві на розподіл прибутку.

У минулій публікації я вже писав про те, що провал комунізму в усьому світі був зумовлений тим, що прибічники марксизму-ленінізму запізнилися десь років на 100 і вперто продовжували боротися з капіталістами, тоді як капітал, ще з початку ХХ сторіччя, перестав бути основним фактором виробництва, поступившись місцем менеджерам, а відтак в 40-х роках вже остаточно втратив свою домінуючу роль у формуванні суспільно-історичних відносин через перерозподіл доданої вартості. Це сталося через те, що корпоративний капітал вимагав усе більшої концентрації й відтак втрачав свій «одноосібний» характер, бо мільйони людей ставали власниками-капіталістами, купуючи акції тих чи інших підприємств. Набуваючи прав власності, вони передали права на управління, розпорядження та РОЗПОДІЛ ПРИБУТКУ менеджерам (революція менеджерів). У Радянському Союзі таким «ефективним менеджером» була КПРС (щоправда, вона насильницьким способом здобула собі це право), яка «передала естафету» не менш одіозним олігархам.

Тому сьогодні треба вести дискурс не про власність, а про наступне:

1) відсторонення олігархів та їх представників від розподілу прибутків, встановлення системи ефективного народного контролю через профспілки, ради трудових колективів та інші громадські організації за розподілом прибутків на конкретних підприємствах;

2) визначити оптимальну частку зарплати в собівартості продукції шляхом діалогу бізнесу і людей найманої праці;

3) визначити оптимальну частку зарплати в структурі ВВП, яка б передбачала ефективний розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, через діалог бізнесу, держави і громадянського суспільства.

Якщо найближчим часом ці питання не вдасться вирішити з нинішньою владою, то відповідь має бути одна: слід негайно міняти таку владу!

 

Олексій Якименко,

Національна Асамблея Громадянського Сектору України