Політика і суспільство

Майдан як явище і процес

Хто по-справжньому сприйняв Майдан України, той невпинно щоденно торує поступ України у майбутнє, часто всупереч, а не завдяки підтримці влади, нерідко ціною життя чи власної долі.

Суспільство обурене  безладом у державному управлінні країни та чиновниками-бюрократами, які, взявши на озброєння гасла Майдану, забули про його ціннісні принципи і вимоги.

Ми не отримали від нової влади те, чого очікували!

Замість тривалої державницької перспективи – сповідування ситуативних чиновницьких інтересів; замість високої посадової відповідальності – бездушно-бюрократична машина, яка впритул не бачить громадянина; замість спрямування сил і знань  на творення умов для розвитку середовищ життя –  старий радянський принцип галузевого управління економікою.

В епоху глобальних технологічних змін, які  збільшують інструментарій та  можливості, управлінська система так і не наблизилась до інтересів громадянина та громади, продовжуючи своє функціонування у форматі номенклатурної  радянщини.

Вищі виміри  етапів підйому духу українського суспільства виливались у різні Майдани – Майдан студентства на граніті, Майдан Свободи, Майдан Гідності тощо, але їх не можна розділяти на окремі історичні моменти чи події, що відбулись і відійшли в історію.

Майдан – це історично-ментальне явище духовної синергії української політичної нації: від зародження до сьогодення. Це безперервне (в часі як історії формування і становлення нації) творення українського національного коду через призму десятків тисяч кодів всіх населених пунктів країни.

І вирішувати виключно мирним шляхом на Майдані нагальні проблеми громадою – це абсолютно правильний і дієвий засіб нашої вітчизняної демократії.

Варто розуміти, що Майдан – це не одномоментна подія,  а процес державницького натхнення найбільших мас людей та громад, який відбувається весь час в українському суспільстві, то стишуючи свій масштаб, то роз- бурхуючись до планетарного  рівня.

Саме українці продемонстрували на увесь світ свою високу  жертовність задля людських гуманістичних цінностей та щиру віданість принципам  демократичного  життя, вписавши яскраву сторінку прикладу для інших народів і націй.

Чи є в Україні національна еліта і яка її місія?

У нас історично відклалося, що поняттям еліт  охоплювались ті,  хто перебував на владній піраміді,  хто був багатшим або мав відповідні  привілеї.

У сучасному житті, з розвитком цивілізаційних динамік глобального світу, епоха елітарного правління – як контролю та брутального нав’язування волі купки обраних (управлінських еліт) – відійшла у минуле.

Елітою почали називати інтелектуалів – вчених, мислителів, митців тощо, або тих, хто стояв на Майдані чи гинув у борні з путінськими агрессорами…

І тут постає питання, чому саме цих людей відносять до еліти, а тому виникає потреба дати визначення належності до еліти.

Еліта – це ті, хто має власну позицію і відстоює її на засадах патріотизму; для кого важливими у житті є гуманістичні принципи миру, партнерства, довіри і віри в людей та Україну.

Майдан не раз вже довів, що люди з власною позицією і принципами сповідують загальноцивілізаційні цінності.

З цього робимо висновок, що в сучасних умовах технологічно-креативного розвитку суспільства  поняття еліти стає історичним, бо переходить у нову якість. Еліта – це всі ті, хто творить добро і мир, хто натхненно, професійно і творчо працює на благо громади,  опікується її інтересами, тобто несе місію захисника й творця мирного цивілізаційного майбуття.

Ми назвемо їх патріотами-державниками майбутнього Соборної України.

Майдан, передусім, відстоював людську гідність, і лише гідна особистість здатна творити модернову державу.

Ми сьогодні є свідками зростання патріотизму українців. А патріотизм, апріорі, несе в собі справжню складову місії перспективного державотворення.

Гідну державу можуть створити лише патріоти, для яких поняття гідність, честь, відповідальність, партнерство, довіра є абсолютним внутрішнім переконанням, життєвими принципами і цінностями.

 

Партії  інструмент громадянського впливу на державу.

В Україні нині налічується 352 партії. Багато це чи мало?

Щоб розібратися пересічному виборцю у тонкощах кожної партійної програми – більш ніж достатньо, а якщо виходити з представлення у політичному житті позицій різних верств, соціальних груп та об’єднань громадян – то цілком припустимо.

Партійний калейдоскоп характерний для більшості країн, незалежно від їх політичного устрою, однак між політичним  життям, наприклад, країн західної демократії і України є велика різниця.

У першому випадку політичні партії народжувались і розвивались як об’єднання людей, які висували певні вимоги до держави і намагались вирішити свої потреби через механізм політичного впливу. Тут був свідомий вибір громадян  спроможних громад.

В українському ж варіанті становлення політичних партій відбулося вимушено, через намагання олігархів вирішити власні потреби шляхом створення політичних організацій на корпоративно-бізнесових засадах. І тут уже мало місце приниження громадян через системи роздач (продовольчих пайків тощо).

Причина такої різниці полягає в історичному розвитку держав.

Суспільства країн західної демократії теж пройшли через приниження, поневіряння й зубожіння, однак вони зуміли вибороти громадянські права і свободи, створивши загальні правила існування держави і суспільства. Тому будь-яка партія, будь-який політик цих країн у своїй діяльності зважає на позицію громадянського суспільства, а в самому суспільстві є розуміння того, що політичні партії являються їх основним інструментом впливу на державу і засобом досягнення тієї чи іншої суспільно значущої мети.

Таким чином громадянське суспільство делегує представницькі та лобістські функції  політичним силам для ведення постійного діалогу з владою, а в разі отримання певними партіями владних повноважень – контролює їхні зобов’язання перед громадами.

Задля повноцінного функціонування демократичних механізмів, країни Заходу виробили низку запобіжників, які не дозволяють відступити від встановлених норм. Одним із таких запобіжників є фінансування державою політичних партій, що суттєво знижує ризики політичної корупції.

Україна лише розпочинає свій шлях до становлення партійної демократії в майданному громадянському суспільстві і, на жаль, цей шлях виявився не мирним і не безболісним.

Незрілість громадянського суспільства призводить до того, що політичні партії в Україні не є системними, довготривалими та відповідальними за свою діяльність, а парламентські партії, зокрема, стали новим видом корупційного бізнесу, який доволі жорстко захищає всі рецидиви бюрократично-тіньового способу збагачення та впливів на суспільно-державні процеси.

Примусити крупних політичних гравців відмовитися від брутального обману в політичних процесах може тільки системний розвиток комунікаційно-контентного виробництва на всіх щаблях життя громад, а гуманітарно-інноваційна інфраструктура підсилить увесь процес громадсько-політичного життя фундаментом інтелектуально-технологічного характеру.

Ми маємо досконало відпрацювати норму державного фінансування партій у наших реаліях, а через новий кодекс законів про партії – перетворити їх діяльність у повноцінний інструмент громадянського впливу на державу і суспільство.

 

Майбутнє – у партнерстві держави й суспільства.

Мабуть, однією з найголовніших проблем Української держави став розрив стандартних кліше-шаблонів новим інформаційним стилем – стилем Довіри, що панував на Майдані. Цей стиль жив яскравим життям самодостатності та самоорганізації  десятків і сотень тисяч громадян по всій Україні. Він втримував увагу світової спільноти не шоу чи надпотужними івентами (організованими заходами, подіями), а енергетикою єднання людей та їх дій із світлими думками добра, гідності, взаємодопомоги.

Держава сьогодні втрачає останні залишки Довіри суспільства  до інститутів влади, а владні персони,на жаль, стають безповоротно одіозними.

Що треба робити?

Всі мають, нарешті, зрозуміти, що наше спасіння – в тотальній публічності довіри і партнерства із суспільством. Саме публічність довіри і щире партнерство влади із суспільством має прийти на заміну корпоратизації, приховуванню недолугості і непрофесійності  на всіх щаблях державного управління, яке демонструє безпорадність і безвідповідальність.

Слід вибудувати адекватну сучасним національним викликам і загрозам систему координаційного характеру з унікальним функціоналом комунікаційно-контентного ситуативного сервісу, який працював би на державу та в інтересах суспільства.

Варто, нарешті, усвідомити всім, а найперше державним мужам, що майбутнє – за горизонтами партнерства і довірою до інформації на засадах цінностей Майданної України.

 

Заручники  кремлівського тероризму в  АРК та ОРДЛО

Чи є актуальним для України так званий колумбійський урок суспільного примирення?

Безумовно, що ні, бо це – не що інше, як технологія  маскування військової агресії  з боку Росії  і легалізації на міжнародній арені громадянського конфлікту всередині України.

Колумбійську стилістику примирення просувають, передусім, стратегічні центри путінізму, які штучно нав’язують міжнародній спільноті ідею громадянської війни в Україні.

В окупованих АРК і ОРДЛО агресор тратить великі зусилля на пришвидшене формування псевдонародностей, використовуючи молодь, яка найбільш піддатлива впливу на свідомість і по суті є заручницею глобального гібридного тероризму.

Ми маємо також докласти зусиль і донести до світу розуміння, що в  окупованому Криму і в ОРДЛО живуть саме заручники, яких взяли у полон кремлівські технологи-терористи.

Надважливим є наша спільна відповідальність за політичний і міжнародний дискурс про те, що путінська Росія – як країна-окупант – не має права на участь у міжнародних інституціях, оскільки вона все робить, щоб ці інституції та норми міжнародного права були знищені.

Майбутнє України за спроможною і потужною громадою.

Партійні сподівання і суспільна довіра

Партійне будівництво в Україні більш, ніж за чверть століття, так і  не вийшло на рівень європейського розуміння  функціонально-перспективної ролі партій у житті суспільства, їх системної відповідальності перед громадами за законодавчо-владні умови управління  в державі  і суспільстві.

На жаль, партії у нас будуються за вождистським принципом на засадах особистої лояльності і технологічно-ресурсної й посадово-матеріальної зацікавленості.  Допоки існує лідер  (в  політичному  сенсі) – існує і партія.

Це ліквідує необхідність орієнтування керівництва партії на цінності, довкола яких мали би гуртуватись симпатики та системні послідовники партійного руху.

Такі партійні сили не мають майбутнього. Вони приречені на розпад, в кращому випадку на перетікання в неоолігархічно-партійні проекти.

Нові принципи партійного будівництва підказав нам Майдан.

Це партнерство, відповідальність і гідність самодостатніх особистостей, зорієнтованих на прагнення самореалізації та творення  середовищ щасливого життя  у потужній та незалежній  Україні.

Наразі відсутність самодостатнього середовища для публічно-соціумної реалізації життя творчо-активних людей, що все більше стає нагальною потребою цивілізаційних трендів у світі, не дозволяє розвиватися партсилам нового типу.

Тотальна бідність пересічних українців та боротьба за виживання змушує їх голосувати «за гречку», обираючи будь-якого кандидата, з огляду на пере- конання, що  всі вони однакові.

Міф про те, що громадянин нічого не вирішує і ні на що не впливає, насаджувався українцям віками і особливо за радянщини, а сьогодні він підкріплюється гіперцентралізованим управлінням, яке не відпускає громади у вільну спроможну перспективу, де буде місце для гідної самореалізації на засадах партнерства та громадянської довіри.

Що отримує суспільство від державного фінансування  парламентських політичних партій?

Перш за все – це прозорість і професійну партійну діяльність, а ще – незалежність партійного будівництва від олігархічно-лобістських угрупувань.

Політична партійна діяльність – це високотехнологічна і креативно-інноваційна форма повної зайнятості, яка потребує  фінансування.

Але ми також вважаємо, що фінансуватися мають не тільки парламентські структури, а й нові партії, які в процесі становлення беруть на себе функцію стратегічної мотивації розвитку державництва та суспільних алгоритмів демократизації життя.

Паритетність партійного змагання виглядає сьогодні сумнівним, бо в той час як статусний парламентаризм отримує бюджетне фінансування, нові партійні організми змушені  виживати, доводячи громадянству свою щирість і потенціал в надскладних умовах диктату залишків та монополізму партійного минулого.

Не повинна діяти формула – бюджет окремим партіям, а звітність – усім, бо це – не що інше як узурпація на право партійної діяльності для обраних.

Слід усвідомити, що партійне будівництво – це пряма відповідальність громадянського суспільства, яке має стати на заваді монополізації адміністративних ресурсів влади різного рівня і масштабу.