Територіальні громади

Саме у громадах відбувається життя.

Чи буде ефективною територіальна громада, до центру якої немає прямого автобусного сполучення, як і немає спільних інтересів у мешканців сіл на відстані 40 км, що ввійдуть до  новоутворення?

Якими правами володіє територіальна громада (представницький орган місцевого самоврядування та виконавчий орган влади)?

Як враховуються інтереси тих 10 чи 15 сіл, які входять до об’єднаної громади?

Чи мають громади статус юридичної особи та в який спосіб вони розпоряджаються землею, майном, іншою власністю громади?

Яким чином мешканці всіх населених пунктів, яких об’єднали під одним дахом, можуть брати участь у вирішенні нагальних питань саме їхнього села чи хутора?

Ці та інші питання є принциповими для селян, однак на них нема відповіді.

За розрекламованою реформою самоврядування стирчать вуха радянської системи управління , яка отримала нове дихання під назвою «децентралізація влади».

Експерти та журналісти наводять безліч позитивних і негативних історій про об’єднання громад за кордоном. Враховувати ці приклади і досвід потрібно, але не підлаштовуватись під них, бо ми маємо відштовхуватися від власного досвіду – історичного, ментального, соціумного тощо.

Адже  громада хутора чи села – це безцінний історико-генетичний код нашої землі, який століттями не давав українському народові щезнути з лиця планети і підтримував дух наших предків, які за умов відсутності соціумно орієнтованої ефективної державності зуміли донести до сьогодення само ідентичність нашого народу.

Саме з тих далеких часів до нас дійшла культура місцевого самоврядування, яка зараз з великими труднощами відновлюється на місцях.

Слід зазначити, що за свідченнями вчених, саме українці презентували Європі стилістику практики місцевого самоврядування, яке утвердилося там.

Саме у громадах відбувається життя, то ж ми маємо створювати там всі інфраструктурно-технологічні умови для повноцінного розвитку громади і творчого самовдосконалення та повної самореалізації громадян.

Тобто, держава мала би покласти собі за мету наближення всіх можливих і перспективних сервісів до громад – незалежно від їх розміру та віддаленості від урбаністичних центрів.

Децентралізація влади – як процес перенесення та розширення можливостей громад з одночасною модернізацією структури місцевого самоврядування – є дуже складна, але вона має всі підстави дійсно відбутися.

Це залежить, насамперед, від самих мешканців громад, їх активності і самоорганізації. Примусово ж об’єднані громади не зможуть реалізуватися, і тоді країна може отримати зворотний процес – вихід громад із такого об’єднання.

Майбутнє України за спроможною і потужною громадою.

Якщо проаналізувати життя громад, а точніше – середовища життя, то там процеси,  запущені Майданом, набирають обертів.   Громади все частіше і потужніше заявляють про себе як про господарів землі, ресурсів і потенціалів, як традиційних, так і  нетрадиційних, особливо з позиції четвертої промислової революції

Вони живуть і трудяться заради того, щоб після них могли щасливо жити та мати перспективу їхні діти.

Децентралізація, за умови її наповнення всеохопним справжнім змістом,  дає  можливості для творення нашого спільного щасливого майбуття.

Ця реформа має проводитись за принципом субсидіарності, згідно з яким механізм управління суспільством повинен  будуватися  «знизу-вгору»,   і ніяк не інакше, бо все інше – це стилістика минулого і потужна зброя глобального гібридного агресора.

Самоврядування: мода, необхідність, перспектива?

Якщо на парламентських чи президентських виборах наш громадянин спрямовує більшість своїх образ і надій на центральну владу, очікуючи вчергове «манни небесної», то під час виборів до місцевих органів влади вже почало спрацьовувати  розумінняа, що чекати благ нема від кого і потрібно розраховувати на себе, орієнтуватися на  сусіда та громаду.

На жаль, усвідомлення українцями того факту, що вони тепер безпосередньо впливають на стан свого життя, ще не набуло массового  характеру,  тому  явка виборців на виборах до територіальних громад у загальному   залишається невисокою,  мають місце підкупи голосів, застосовується адміністративний ресурс.

Як не прикро, але допоки життєвий рівень населення, а з ним і усвідомлення власної відповідальності за стан життя, падатиме, –  з технологією підкупу виборців, як і з використанням владою адміністративного  ресурсу, боротися буде надзвичайно важко.

Тільки час покаже нам плюси і мінуси процесу створення об’єднаних територіальних громад та дасть відповідь на питання, чи отримають ці нові соціумні утворення додаткові переваги для розвитку і спроможність у вирішенні нагальних проблем.

Наразі є думка, що ми маємо справу не з поточною реформою, а з цивілізаційним викликом втрати громад як таких, що існували віками і зберігали  до цих пір свою автентичність, традиції та генетично-стратегічний код майбутнього нації.

Відбутись це може через нове законодавство, за яким  проглядається думка про те, що статус юридичної особи мають лише об’єднані територіальні громади, а всі населені пункти, які ввійшли  до ОТГ,  цей статус втрачають.

Втрата статусу юридичної особи ліквідує територіальну громаду як середовище життя, і це – найбільший мінус  ось такого «добровільного» об’єднання громад.

Адміністративно-територіальний устрій має опиратися на процес децентралізації як продуманого, вивіреного, з аналізом пілотних проектів дійства та залежати від його результатів. Це в теорії.  Практика ж свідчить про зворотне. Очевидно бажання відрапортувати про об’єднання як факт, що відбувся, спонукає багатьох керівників прискорювати цей процес адміністратив- но-корпоративними методами.

Добровільному об’єднанню, окрім іншого, заважає  відсутність необхідної системної публічної соціолінгвістичної інформації про сутність реформ, переваги децентралізації, етапність її проведення та конкретний результат, який отримає громада і кожен з її членів.

Такий брак суспільної інформації викликає недовіру до самого процесу децентралізації  та спротив примусовому об’єднанню під виглядом добровільного.

У  країнах Європи, наприклад, децентралізація тривала досить довго, бо там влада дуже зважено підходила до питання збереження суспільно-життєвих особливостей та традицій того чи іншого територіального устрою, який існував віками, поважаючи інтереси своїх громадян.  Жодного поспіху чи посадового радикалізму, а тим паче – бюджетного шантажу.

Ми вважаємо, що при проведенні децентралізації, реформі місцевого самоврядування повинна враховуватися низка особливостей – історичних, ментальних, фінансово-економічних, культурно-цивілізаційних, регіональних тощо. Але враховуватися так,  щоб не зашкодити громадам,  і з їхньої згоди –  з метою розширення можливостей життя і самореалізації.

В основі будь-яких реформ завжди має бути людина, громадянин, ойкуменістична гармонія із природним середовищем для розширення зон і середовищ щасливого життя.

Держава має розглядати людину як партнера, на якого можна покластися і в співпраці досягти успіху.

Для  цього є простий, але надзвичайно сильний рецепт – Статут громади, який є юридичною конституцією норм і правил життя для всіх громадян чи гостей громади. Це той ключовий, стрижневий документ, який визначає громаду головною дієвою юридичною особою в партнерських стосунках суспільства із державою.

Статути нинішніх громад, які в процесі децентралізації набувають нових  характеристик і ознак, мають стати  новітнім Магдебурзьким правом для середовищ життя – кожного населеного пункту модернової Майданної України.

Ще один важливий, вартий уваги, аспект  – це законодавче врегулювання ринку землі,  яке мало  би  врахувати  інтереси  не тільки ОТГ як юридичних осіб,  а й первинних громад,   відносно чого є  поки що сумніви.

Що таке відкриття легального ринку землі в Україні?  Це, швидше, початок турбулентності вільного ринку в умовах галузево-управлінського монополізму (олігархату всіх видів та форм) у симбіозі з фінансово-банківськими транснаціональними компаніями з українськими коренями в офшорах.

Це означає, що може відбутися капіталізація унікальних земельних ресурсів у глобальному масштабі  планетарної продовольчої безпеки, і передумови для такого розвитку події , вже проглядаються. Втім, в Україні зберігається достатня кількість політиків, для яких патріотизм і традиції справжнього державництва не є порожнім звуком, що вселяє певний оптимізм.

Проблема  не в пришвидшенні легалізації ринку землі  і будь-якою ціною. Проблема в наявності адекватних цивілізаційних систем контролю за цими процессами і в збалансованості  взятої на себе відовідальності щодо землі між різними гілками державної влади у партнерстві зі спроможним самоврядуванням. І тут слово громади є вирішальним.

Двадцять шість років суспільство чекає продуманого і ефективного кодексу-моделі про продаж землі сільськогосподарського призначення та про використання всіх видів земель з позиції культивування щасливого життя в природі, а не технократично-прагматичного ресурсу виробництва заради виробництва.

Технократичний наступ на землю є світовою тенденцією. Щорічно у світі площа сільсько-господарських угідь зменшується в середньому на 6 %.  Україна, на жаль, не є винятком із цього списку.

Варварське ставлення до землі призвело до порушення стійкості агро- ландшафту. Надмірна розораність (56 % території країни і 80% сільсько- господарських угідь), як один із основних факторів втручання людини у природу, стала причиною дисбалансу природного процесу ґрунтоутворення та зростання ерозії земельних площ. А це щорічні мільярдні збитки, які згодом можуть призвести до непоправних втрат.

Що ми маємо зараз на ринку землі? Практично застій з перспективою занепаду. Штучне стримування розвитку сільськогосподарської галузі завдяки постійному продовженню мораторію на продаж землі призвело у багатьох випадках до формування тіньових схем привласнення цієї ж землі.

Недопущення в Україну іноземних інвесторів, за якими стоять мільйонні інвестиції, породило систему вітчизняних власників землі. Кілька сотень багатіїв разом з низкою «тіньових» чиновників-феодалів володіють тисячами гектарів на правах копійчаної оренди.

Намагання фермерів творити власне сільськогосподарське виробництво стало битвою з бюрократичними перепонами і тиском агрохолдингів за виживання.

Нинішній мораторій на продаж землі є ще одним інструментом тиску на громади і селян. З іншого боку, тему продовження мораторію деякі політичні сили активно використовуватимуть для штучного розхитування політичної ситуації в країні.

Виникає дилема, з якої, на перший погляд,  виходу немає. Але вихід є.

І його пропонує політична партія Патріот

Ми наполягаємо на тому, щоб ринок землі розпочинався із юридично-технологічної моделі Статуту громади шляхом внесення в нього окремого розділу про ринок землі.

А вже від цього мають писатися центральні закони про використання землі в Україні

Громада – кожний селянин – має стати учасником процесу запуску функціональної моделі продажу та комплексного використання землі. Бо тільки спроможна громада – а таку спроможність дає юридична можливість впливу на процес регулювання ринку землі – матиме перспективу і зможе розвиватися адекватно сучасним викликам та загрозам.

Чи відрізняються управлінці самоврядування від управлінців державних інституцій?

Відрізняються – як посіяний на дачі газон від зеленого лугу за селом.

У першому випадку все планується, узгоджується і затверджується. Причому змінити щось у планах дуже важко, оскільки  цей процесс пов’язаний з масою погоджень та процедурою голосування. Для отримання додаткових фінансів потрібно пройти «сім кіл бюрократичного пекла»…

У другому випадку всі плани та дії проходять публічну перевірку  на правильність у громаді, і одразу стає зрозумілим, чи підтримує вона тебе, а чи ні.

Безперечно, що в обох цих випадках управлінці мають бути  державниками і не з позицій управління минулого, а з позицій концептуального публічного управління-координації майбутнім.

Для них інтереси держави і громади – це питання їх прямої публічної відповідальності, патріотизму і совісті.

Управління, незалежно від того, державне воно чи самоврядне, маєвиводити нас на рівень Майданних цінностей – відповідальності, партнерства,  гідності та довіри як ознак якостей щасливого життя…

Тільки за умов сповідування Майданних цінностей і тотальної публічності як потреби і стилю управління на всіх рівнях в оновленій Україні ми зможемо досягти синергетичного ефекту держави і суспільного самоврядування.

 

ОБ’ЄДНАНІ ГРОМАДИ: ПОРЯТУНОК СЕЛА ЧИ ЙОГО ЗАГИБЕЛЬ ЧЕРЕЗ РЕФОРМАТОРСЬКІ ІМІТАЦІЇ?

Відповідно до Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад»,  ініціаторами об’єднань можуть виступати сільські та міські голови, не менше третини депутатів відповідних рад, члени територіальних громад та органи самоорганізації населення території. Перелік вичерпний, з якого випливає логічний висновок, що об’єднання громад є не лише суто добровільною справою, а й має розпочинатися з низу, тобто з сучасної самоідентифікації громади села, селища, міста.

Звичайно, такий процес не може відбуватися швидко, оскільки потребує детального вивчення, ґрунтовного осмислення і обговорення можливих перспектив та викликів. Зрештою, потрібно подолати традиційний острах і недовіру громадян перед новими формами спільного проживання як фун- даменту нового адміністративно-територіального поділу України.

Ще живі свідки метаморфоз і соціальних експериментів минулого життя, коли укрупнювали сільради та колгоспи, організовували міжколгоспбуди, створювали машинно-тракторні станції, а потім пожинали зубожіння громад за умов соціалістичного тоталітаризму та адміністративно-командної системи управління.

Такі виклики законодавець передбачив та ввів у закон спеціальний розділ про державну підтримку добровільного об’єднання територіальних громад. Відповідно до цього, держава зобов’язалась надавати інформаційно-просвітницьку, організаційну, методичну та фінансову підтримку процесу добровільного об’єднання територіальних громад, а організаційну підтримку та інформаційно-просвітницьке сприяння поклала на місцеві державні адміністрації.

На долю ж старого за регламентами та функціоналом центрального органу виконавчої влади – Мінрегіонбуду покладено забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері територіальної організації влади, адміністративно-територіального устрою та розвитку місцевого самоврядування. Цьому відомству припало методичне забезпечення процесу, хоча законодавець мав би подбати про методологічну складову.

Таким чином, роль і місце кожного суб’єкта процесу, що визнається владою як добровільне об’єднання територіальних громад, чітко визначені на законодавчому рівні і додатко врегулювання українським парламентом не потребують. Однак обласними державними адміністраціями стали спішно розроблятися з наступним затвердженням Кабінетом Міністрів України   «Перспективні плани формування територій добровільно об’єднаних громад», що виглядало би логічним при формуванні цих планів виключно на підставі розгляду ініціатив самих громад.

Слід зауважити, що за законом, об’єднана територіальна громада має бути розташована в межах території однієї області. Тоді як забезпечити  вимогу закону про те, що «при прийнятті рішень щодо добровільного об’єднання територіальних громад беруться до уваги історичні, природні, етнічні, культурні та інші чинники, що впливають на соціально-економічний розвиток об’єднаної територіальної громади»?

Адже громади можуть об’єднуватися не за старим адміністративно-територіальним устроєм, при формуванні якого колись нерідко порушувалися саме історичні та етнічні чинники, а на підставі бажання  і ресурсно-бюджетних розрахунків, скажімо, двох чи більше громад з різних областей.

Мабуть, всі такі ситуації потрібно було б виносити на розгляд Верховної Ради України, щоб уникати несправедливості при вирішенні такого непростого, дражливого та історичного питання, як об’єднання громад.

Наразі добровільне об’єднання територіальних громад нагадує горезвісну колективізацію 30-х  років минулого століття, яку проводили в Україні більшовики. Тоді також оголошувався добровільний принцип об’єднання, а  насправді все здійснювалося під великим примусом і ціною крові.

Більшовиків в Україні начеб то вже й нема, а принцип номенклатурного заорганізованого примусу діє  й досі. Зокрема, це стосується питань фінансування громади.

Зрозуміло, що не всі новоутворені громади матимуть однакову фінансову спроможність. В разі потреби,  тим, хто об’єднався та надав план соціально-економічного розвитку, держава надає необхідну субвенцію. Якщо ж громада  вирішила ні з ким не об’єднуватись і залишитися  в існуючих межах, –   держава залишається осторонь, а проблема виживання лягає на  плечі громади.

Фінансування – вагомий чинник прискореного об’єднання громад на вимогу центрального  чиновництва, що призводить до шаблонізації процессу і конкурентної боротьби за освоєння ресурсів. Хіба це потрібно Україні за наявності потужних різноформатних конфігурацій територіальних потенціалів, прив’язаних до конкретної місцевості? А де ж тоді різні моделі і обґрунтування різних версій за відмінними показниками, які б враховували не тільки застарілі підходи до індустріальної економіки, а й сучасні реалії глобалізованого світу в умовах четвертої промислової революції? Чи, що не менш важливо, реальної динаміки розумної економіки та потенціалів людського фактору як капіталізації територіальних громад, а не держави чи влади, як було донині?

У 2015 році процес об’єднання під централізованим тиском влади пішов стрімко, однак пізніше  загальмувався, у тому числі з  регламентно-технічних причин, які мала би законодавчо  врегулювати Верховна Рада.

Разом з тим, нагальнішими є питання  збереження багатьох населених пунктів, зокрема, тих невеликих сіл, де зараз закриваються школи,  ФАПи, крамниці тощо.  Вони можуть  зникнути  з мап і залишаться лише спогадами. А це, нерідко,  історичні місця, де віками жили українці, творили історію, яка  потім вписувалася в підручники. Зрештою, якщо тільки ця місцина є осередком нашого ментально-історичного та генетичного відродження, то чи варто її знищувати під приводом  сьогоднішнього  управлінського  розуміння   та  фінансово-економічної неспроможності,  знищуючи тим самим  цілий пласт вікової історії?

Якщо в минулому люди жили цілком щасливо на хуторах, то чому сьогодні,  за існування технологій,  які дозволяють  почуватися осередком  цивілізації будь-де,  ми не даємо шансів для збереження наших традицій у всіх середовищах життя, які реально вже не залежать від масштабів урбанізації?

Неможливо також не згадати й про партійно-політичний вплив в питанні перспектив об’єднаних територіальних громад, Зокрема, окремі обласні ради за вказівкою керівництва політичних партій, які вони представляють на місцевому рівні, блокують процес подальшого утворення нових територіальних громад. Таким чином, виникає протистояння: виконавча влада наполягає на необхідності продовження процесу об’єднання, а окремі політичні сили виступають проти. І добре, якби все це відбувалося на науково-теоретичному рівні – спільно шукали б по кожній громаді прийнятний варіант, чим підвищували би значимість кожної місцевості та інтерес до неї.  Натомість,  ми  маємо постійні передвиборні «гойдалки», коли ситуація в країні  розхитується  безвідносно до потреб народу, а виключно  на догоду окремим фінансово-політичним кланам чи суто проросійським політичним силам.

Чи буде хтось у цій боротьбі думати про село та його перспективи, про сотні тисяч пересічних українців – умнівно.

Будь-які сучасні модернізації повинні бути адміністративно логічні і мати гуманітарне, технологічно-інфраструктне та економічне обґрунтованя. Вони мусять включати найголовніший аспект –дбання про кожного громадянина і кожну  громаду своєї країни. Тільки тоді  вони будуть ефективні  і підтримані суспільством.

Наразі ж реформа з об’єднання громад виглядає імітаційно.