Політика і суспільство

Майдан як явище і процес

Хто по-справжньому сприйняв Майдан України, той невпинно щоденно торує поступ України у майбутнє, часто всупереч, а не завдяки підтримці влади, нерідко ціною життя чи власної долі.

Суспільство обурене  безладом у державному управлінні країни та чиновниками-бюрократами, які, взявши на озброєння гасла Майдану, забули про його ціннісні принципи і вимоги.

Ми не отримали від нової влади те, чого очікували!

Замість тривалої державницької перспективи – сповідування ситуативних чиновницьких інтересів; замість високої посадової відповідальності – бездушно-бюрократична машина, яка впритул не бачить громадянина; замість спрямування сил і знань  на творення умов для розвитку середовищ життя –  старий радянський принцип галузевого управління економікою.

В епоху глобальних технологічних змін, які  збільшують інструментарій та  можливості, управлінська система так і не наблизилась до інтересів громадянина та громади, продовжуючи своє функціонування у форматі номенклатурної  радянщини.

Вищі виміри  етапів підйому духу українського суспільства виливались у різні Майдани – Майдан студентства на граніті, Майдан Свободи, Майдан Гідності тощо, але їх не можна розділяти на окремі історичні моменти чи події, що відбулись і відійшли в історію.

Майдан – це історично-ментальне явище духовної синергії української політичної нації: від зародження до сьогодення. Це безперервне (в часі як історії формування і становлення нації) творення українського національного коду через призму десятків тисяч кодів всіх населених пунктів країни.

І вирішувати виключно мирним шляхом на Майдані нагальні проблеми громадою – це абсолютно правильний і дієвий засіб нашої вітчизняної демократії.

Варто розуміти, що Майдан – це не одномоментна подія,  а процес державницького натхнення найбільших мас людей та громад, який відбувається весь час в українському суспільстві, то стишуючи свій масштаб, то роз- бурхуючись до планетарного  рівня.

Саме українці продемонстрували на увесь світ свою високу  жертовність задля людських гуманістичних цінностей та щиру віданість принципам  демократичного  життя, вписавши яскраву сторінку прикладу для інших народів і націй.

Чи є в Україні національна еліта і яка її місія?

У нас історично відклалося, що поняттям еліт  охоплювались ті,  хто перебував на владній піраміді,  хто був багатшим або мав відповідні  привілеї.

У сучасному житті, з розвитком цивілізаційних динамік глобального світу, епоха елітарного правління – як контролю та брутального нав’язування волі купки обраних (управлінських еліт) – відійшла у минуле.

Елітою почали називати інтелектуалів – вчених, мислителів, митців тощо, або тих, хто стояв на Майдані чи гинув у борні з путінськими агрессорами…

І тут постає питання, чому саме цих людей відносять до еліти, а тому виникає потреба дати визначення належності до еліти.

Еліта – це ті, хто має власну позицію і відстоює її на засадах патріотизму; для кого важливими у житті є гуманістичні принципи миру, партнерства, довіри і віри в людей та Україну.

Майдан не раз вже довів, що люди з власною позицією і принципами сповідують загальноцивілізаційні цінності.

З цього робимо висновок, що в сучасних умовах технологічно-креативного розвитку суспільства  поняття еліти стає історичним, бо переходить у нову якість. Еліта – це всі ті, хто творить добро і мир, хто натхненно, професійно і творчо працює на благо громади,  опікується її інтересами, тобто несе місію захисника й творця мирного цивілізаційного майбуття.

Ми назвемо їх патріотами-державниками майбутнього Соборної України.

Майдан, передусім, відстоював людську гідність, і лише гідна особистість здатна творити модернову державу.

Ми сьогодні є свідками зростання патріотизму українців. А патріотизм, апріорі, несе в собі справжню складову місії перспективного державотворення.

Гідну державу можуть створити лише патріоти, для яких поняття гідність, честь, відповідальність, партнерство, довіра є абсолютним внутрішнім переконанням, життєвими принципами і цінностями.

 

Партії  інструмент громадянського впливу на державу.

В Україні нині налічується 352 партії. Багато це чи мало?

Щоб розібратися пересічному виборцю у тонкощах кожної партійної програми – більш ніж достатньо, а якщо виходити з представлення у політичному житті позицій різних верств, соціальних груп та об’єднань громадян – то цілком припустимо.

Партійний калейдоскоп характерний для більшості країн, незалежно від їх політичного устрою, однак між політичним  життям, наприклад, країн західної демократії і України є велика різниця.

У першому випадку політичні партії народжувались і розвивались як об’єднання людей, які висували певні вимоги до держави і намагались вирішити свої потреби через механізм політичного впливу. Тут був свідомий вибір громадян  спроможних громад.

В українському ж варіанті становлення політичних партій відбулося вимушено, через намагання олігархів вирішити власні потреби шляхом створення політичних організацій на корпоративно-бізнесових засадах. І тут уже мало місце приниження громадян через системи роздач (продовольчих пайків тощо).

Причина такої різниці полягає в історичному розвитку держав.

Суспільства країн західної демократії теж пройшли через приниження, поневіряння й зубожіння, однак вони зуміли вибороти громадянські права і свободи, створивши загальні правила існування держави і суспільства. Тому будь-яка партія, будь-який політик цих країн у своїй діяльності зважає на позицію громадянського суспільства, а в самому суспільстві є розуміння того, що політичні партії являються їх основним інструментом впливу на державу і засобом досягнення тієї чи іншої суспільно значущої мети.

Таким чином громадянське суспільство делегує представницькі та лобістські функції  політичним силам для ведення постійного діалогу з владою, а в разі отримання певними партіями владних повноважень – контролює їхні зобов’язання перед громадами.

Задля повноцінного функціонування демократичних механізмів, країни Заходу виробили низку запобіжників, які не дозволяють відступити від встановлених норм. Одним із таких запобіжників є фінансування державою політичних партій, що суттєво знижує ризики політичної корупції.

Україна лише розпочинає свій шлях до становлення партійної демократії в майданному громадянському суспільстві і, на жаль, цей шлях виявився не мирним і не безболісним.

Незрілість громадянського суспільства призводить до того, що політичні партії в Україні не є системними, довготривалими та відповідальними за свою діяльність, а парламентські партії, зокрема, стали новим видом корупційного бізнесу, який доволі жорстко захищає всі рецидиви бюрократично-тіньового способу збагачення та впливів на суспільно-державні процеси.

Примусити крупних політичних гравців відмовитися від брутального обману в політичних процесах може тільки системний розвиток комунікаційно-контентного виробництва на всіх щаблях життя громад, а гуманітарно-інноваційна інфраструктура підсилить увесь процес громадсько-політичного життя фундаментом інтелектуально-технологічного характеру.

Ми маємо досконало відпрацювати норму державного фінансування партій у наших реаліях, а через новий кодекс законів про партії – перетворити їх діяльність у повноцінний інструмент громадянського впливу на державу і суспільство.

 

Майбутнє – у партнерстві держави й суспільства.

Мабуть, однією з найголовніших проблем Української держави став розрив стандартних кліше-шаблонів новим інформаційним стилем – стилем Довіри, що панував на Майдані. Цей стиль жив яскравим життям самодостатності та самоорганізації  десятків і сотень тисяч громадян по всій Україні. Він втримував увагу світової спільноти не шоу чи надпотужними івентами (організованими заходами, подіями), а енергетикою єднання людей та їх дій із світлими думками добра, гідності, взаємодопомоги.

Держава сьогодні втрачає останні залишки Довіри суспільства  до інститутів влади, а владні персони,на жаль, стають безповоротно одіозними.

Що треба робити?

Всі мають, нарешті, зрозуміти, що наше спасіння – в тотальній публічності довіри і партнерства із суспільством. Саме публічність довіри і щире партнерство влади із суспільством має прийти на заміну корпоратизації, приховуванню недолугості і непрофесійності  на всіх щаблях державного управління, яке демонструє безпорадність і безвідповідальність.

Слід вибудувати адекватну сучасним національним викликам і загрозам систему координаційного характеру з унікальним функціоналом комунікаційно-контентного ситуативного сервісу, який працював би на державу та в інтересах суспільства.

Варто, нарешті, усвідомити всім, а найперше державним мужам, що майбутнє – за горизонтами партнерства і довірою до інформації на засадах цінностей Майданної України.

 

Заручники  кремлівського тероризму в  АРК та ОРДЛО

Чи є актуальним для України так званий колумбійський урок суспільного примирення?

Безумовно, що ні, бо це – не що інше, як технологія  маскування військової агресії  з боку Росії  і легалізації на міжнародній арені громадянського конфлікту всередині України.

Колумбійську стилістику примирення просувають, передусім, стратегічні центри путінізму, які штучно нав’язують міжнародній спільноті ідею громадянської війни в Україні.

В окупованих АРК і ОРДЛО агресор тратить великі зусилля на пришвидшене формування псевдонародностей, використовуючи молодь, яка найбільш піддатлива впливу на свідомість і по суті є заручницею глобального гібридного тероризму.

Ми маємо також докласти зусиль і донести до світу розуміння, що в  окупованому Криму і в ОРДЛО живуть саме заручники, яких взяли у полон кремлівські технологи-терористи.

Надважливим є наша спільна відповідальність за політичний і міжнародний дискурс про те, що путінська Росія – як країна-окупант – не має права на участь у міжнародних інституціях, оскільки вона все робить, щоб ці інституції та норми міжнародного права були знищені.

Майбутнє України за спроможною і потужною громадою.

Партійні сподівання і суспільна довіра

Партійне будівництво в Україні більш, ніж за чверть століття, так і  не вийшло на рівень європейського розуміння  функціонально-перспективної ролі партій у житті суспільства, їх системної відповідальності перед громадами за законодавчо-владні умови управління  в державі  і суспільстві.

На жаль, партії у нас будуються за вождистським принципом на засадах особистої лояльності і технологічно-ресурсної й посадово-матеріальної зацікавленості.  Допоки існує лідер  (в  політичному  сенсі) – існує і партія.

Це ліквідує необхідність орієнтування керівництва партії на цінності, довкола яких мали би гуртуватись симпатики та системні послідовники партійного руху.

Такі партійні сили не мають майбутнього. Вони приречені на розпад, в кращому випадку на перетікання в неоолігархічно-партійні проекти.

Нові принципи партійного будівництва підказав нам Майдан.

Це партнерство, відповідальність і гідність самодостатніх особистостей, зорієнтованих на прагнення самореалізації та творення  середовищ щасливого життя  у потужній та незалежній  Україні.

Наразі відсутність самодостатнього середовища для публічно-соціумної реалізації життя творчо-активних людей, що все більше стає нагальною потребою цивілізаційних трендів у світі, не дозволяє розвиватися партсилам нового типу.

Тотальна бідність пересічних українців та боротьба за виживання змушує їх голосувати «за гречку», обираючи будь-якого кандидата, з огляду на пере- конання, що  всі вони однакові.

Міф про те, що громадянин нічого не вирішує і ні на що не впливає, насаджувався українцям віками і особливо за радянщини, а сьогодні він підкріплюється гіперцентралізованим управлінням, яке не відпускає громади у вільну спроможну перспективу, де буде місце для гідної самореалізації на засадах партнерства та громадянської довіри.

Що отримує суспільство від державного фінансування  парламентських політичних партій?

Перш за все – це прозорість і професійну партійну діяльність, а ще – незалежність партійного будівництва від олігархічно-лобістських угрупувань.

Політична партійна діяльність – це високотехнологічна і креативно-інноваційна форма повної зайнятості, яка потребує  фінансування.

Але ми також вважаємо, що фінансуватися мають не тільки парламентські структури, а й нові партії, які в процесі становлення беруть на себе функцію стратегічної мотивації розвитку державництва та суспільних алгоритмів демократизації життя.

Паритетність партійного змагання виглядає сьогодні сумнівним, бо в той час як статусний парламентаризм отримує бюджетне фінансування, нові партійні організми змушені  виживати, доводячи громадянству свою щирість і потенціал в надскладних умовах диктату залишків та монополізму партійного минулого.

Не повинна діяти формула – бюджет окремим партіям, а звітність – усім, бо це – не що інше як узурпація на право партійної діяльності для обраних.

Слід усвідомити, що партійне будівництво – це пряма відповідальність громадянського суспільства, яке має стати на заваді монополізації адміністративних ресурсів влади різного рівня і масштабу.

Час задуматися над тим, що ми отримали, і які масштабні завдання перед нами стоять.

Роки, що минули після останнього Майдану, не були простими. Не такими страшними, як 2014-й,  але такими ж хворобливими і вразливими.

Варто без емоцій згадати всі  плюси і мінуси цих років, щоб зробити висновки і  не повторити помилок.

Серед плюсів – українська армія зуміла гідно протистояти путінсько- терористичній агресії, даючи відсіч ворогам, жертовно не піддаючись  на провокації і дотримуючись мінських угод. Вона стала відкриттям глобального світу – справжньою армією, в якій служать справжні патріоти.

Серед мінусів – падіння дисципліни в зоні АТО, контрабандні процеси, дискредитація добровольців, пияцтво та інше, що є наслідком низької інформаційно-роз’яснювальної роботи серед бійців та заборони їм стріляти у відповідь.

Окуповану територію грабують путінські терористи і місцеві бандити. Кремлівські комунікаційно-тематичні агресії тотально домінують (у форматах брутальної пропаганди) як в інформаційному просторі, так і в свідомості місцевих жителів на окупованих територіях.

Незважаючи на посилену боротьбу з контрабандистами, потік товарів через умовну лінію розмежування не зменшився. Контрабанда стала звичайним явищем.

Мінські угоди, на які лідери провідних країн світу покладали стільки надій, стали просто папірцем.

Врешті, як і Будапештська угода. Політична безвідповідальність гарантів безпеки України за Будапештською угодою обернулася путінською глобальною гібридною агресією в Криму та на Донбасі, а неготовність до рішучих дій із захисту демократичних цінностей призвела до тисяч смертей українських героїв та руйнування їх долі.

Нормандський процес також зайшов у глухий дипломатичний кут, але його учасники не хочуть цього визнавати.

Найнебезпечнішим є те, що жоден з геостратегічних гравців не зміг вказати шлях вирішення проблеми Донбасу, бо ніхто з них його чітко не бачить. А це дає Путіну можливість посилювати різнобічний тиск на міжнародне співтовариство з метою остаточного зняття з порядку денного питання Криму.

А далі  що? «Милостивий» дозвіл Кремля на повернення ЛНР» і «ДНР» у  «лоно», не забувши при цьому домогтися їх конституційної автономії (де-факто – федеративності)? Відбудеться такий сценарій чи ні – вирішувати саме в Києві, а не де-небудь.

А поки що потоки внутрішніх мігрантів з Донбасу не припиняються, а державні  програми, які вирішували б їх проблеми,- або відсутні, або не ефективні.

 Економіка. Плюси тут бачать лише перші особи країни, які вважають  найбільшим досягненням збереження «нормальних відносин» між президентом, прем’єр-міністром та членами парламентської коаліції, що забезпечує паркетну політичну стабільність у  країні.  Те, що у нас масове безробіття, гинуть цілі га- лузі виробництва і на межі виживання знаходяться  малий та  середній бізнес, – влада не бачить.

Разом з тим, прогнози щодо підвищення  рівня економіки України, які роблять світові гранди на кшталт Світового банку, Європейського банку розвитку і реконструкції, вселяють оптимізм, оскільки за цими прогнозами економіка України може прискорити  зростання до 4% в рік  вже у 2019-2020 роках.

Аналітики цих поважних інституцій вважають, що зростання на 4% в рік є досить реальним, оскільки Україна має для цього потенціал, але  цього не буде без реформ, які повинні стимулювати інвестиції і продуктивність.

До факторів, які можуть вплинути на українську економіку у найближчі роки, аналітики зараховують не тільки хід реформ, але й геополітичну напруженість в регіоні та інтенсивність російсько-українського збройного конфлікту на Донбасі зокрема.

Децентралізація. Заявлені плани реформ вертикалі влади, зокрема органів місцевого самоврядування, наразі мають досить непевні абриси.

Об’єднання громад здійснюються не за бажанням людей, а за рознарядкою зверху, що викликає опір місцевих громад і уповільнює цей процесс.

Прописаний у законопроектах інститут префекта створює передумови для формування його абсолютного впливу на життєдіяльність територій і, відповідно, зміцнює центральну (президентську) владу.

Наслідки таких дій можуть мати досить непередбачуваний характер.

Політичне життя в Україні набиратиме обертів. Формуватимуться нові партії, відбуватиметься пошук нових ідей, втратять сенс і зникнуть старі усталені ідеології. Це вселяє надію на продовження формування і вже надійне закріплення основ справжнього громадянського суспільства Майданної України.

Боротьба з корупцією, яку проголосили нинішні  керівники  держави, вже  стала притчею во язицех. Такого  тотального злодійства ми ще  не знали.

Влада демонструє, що боротися з корупцією не бажає, в той час як суспільство вважає, що ліквідація корупції є питанням не тільки принциповим, а наріжним для існування нації та держави.

Тому   у відносинах суспільство-влада цей аспект стане найближчим часом од- ним із основних.

Ми маємо бажання і сили та всі організаційні можливості змусити владу виконувати покладені на неї обов’язки!

Ми живемо в непростий час історичних випробувань. Без перебільшення, маятник історії коливається між життям української держави і смертю. Динаміка світових процесів, де Україна є одним з найбільших трендів, вимагає швидких рішень і дій.

Тому кожен із нас повинен задуматися над сенсом свого буття, свого місця в історії світу та власної країни. Такі  роздуми надихають вірою у власні сили, переконують у правильності вибору, зміцнюють впевненість у збереженні нащадками світлої пам’яті про кожного з нас.

Ми повинні сьогодні і завжди творити Майданну Україну, державу і суспільство, де кожен з нас почуватиметься захищено і матиме всі умови для творчого розвитку, де людина – справді головна цінність.

 

КОРОТКОСТРОКОВІ ПОЛІТИКИ…

Лютневий звіт уряду у парламенті за 2017 рік засвідчив зростання ВВП на 2,3%, і в цілому оптимістичні цифри зростання економічного розвитку України в багатьох сферах.

Насправді ці цифри, на думку експертів, є лише наближеними до реальних. Справжня картина економіки тоне в політичному галасі та міжкоаліційних протистояннях ще вчорашніх соратників та партнерів.

Промисловість країни тривалий час орієнтувалася на минуле – нові господарі вичавлювали із старих технологій та такого ж устаткування все можливе. Тільки окремі великі власники вкладали кошти в модернізацію підприємств, і це було продиктовано тим, що вони свій товар збували на зовнішніх (західних) ринках.

Що ж до державних підприємств, то вони ледь жевріли всі ці роки. Найуспішніші і перспективніші були доведені до банкрутства та продані за безцінь, інші підтримувались урядом на межі первинного соціального забезпечення.

Найхарактерніший приклад – ситуація з ракетно-космічними підпри- ємствами – Південним машинобудівним заводом і конструкторським бюро «Південне». Унікальні гравці нечисленного космічного клубу планети, сьогодні ці підприємства – на межі банкрутства.

Державне підприємство “Суднобудівельний завод імені 61 комунара» (Миколаїв), що входить в концерн «Укроборонпром», невзмозі своєчасно платити заробітну  плату своїм працівникам.

Держава ледь не втратила лідера з видобутку солі ДП «Артемсіль».

Цей перелік можна продовжувати досить довго. І мова тут йде не про фіксацію кількості промислових підприємств, які на межі виживання. Йдеться про причини такого їхнього стану. А причини ці мають внутрішнє походження – це результат  дії управлінських регламентів та стилістик українського уряду.

І тут ми підходимо до головного питання – чому так відбувається?

Відповідь на макроекономічні питання криється, як не дивно, у політиці. Середньостатистичне життя українського політика-управлінця (мається на увазі політик-важковаговик, а не маргінал) досить коротке. І цей час перебування у владі він переймається однією проблемою – якнайдовше залишитись при владі. Тому питання економіки як довготривалих системних проектів, розрахованих на десятиліття, у нього не набуває підтримки. «Це довго, – мислить політик, – а мені результат потрібен вже зараз, допоки я тут, а стратегії – це для романтиків з Майдану.»

Невідповідність «короткострокових» політиків масштабам такої ви- сокотехнологічної держави, як Україна виливається в падіння економічних показників як традиційного, так і новітнього характеру. Нездатність сучасних політиків усвідомити  можливий  масштаб свого місця в історії як справжнього системного модернізатора, фізіологічно-споживацькі бажання утриматись при владі за будь-яку ціну призводить до банкрутства потенційних промислових підприємств (як корупційних схем сучасного економічного мародерства), інфляційні процесів і  засилля у регуляторну  та податкову системи різномасштабних дозволів  та заборон…

Оптимізм вселяє той факт, що хоча політика і економіка є паралельними процессами, які час від часу пересікаються, закони у кожної з цих сфер – свої.

Є надія, що на довгих часових відрізках історичних епох у перегонах на першість переможе сучасна економіка знань креативних індустрій і перспектив четвертої промислової революції, а старі політичні практики (як фактор впливу) стануть вторинними під дією волі громад Майданної України.

 

Наша сила – в нашій гідності

Вистояти за вікового поневолення та зберегти національну ідентичність під силу лише сильним націям світової цивілізації. Розбудовувати, втрачати державність та здобувати її знов і знов – це і є найочевиднішим доказом успішності українців усіх часів, прагнення до свободи і незалежності, до соборності.

Вищим проявом сучасного духу українського народу та його історично-ментальної єдності стали Майдани – Свободи (2004 р.) та Гідності (2014 р.), які відбулися, якщо судити за історичними вимірами, практично одномоментно, в синергії поколінь.

Майдан – явище суто українське і корениться глибоко у віках. На майдані завжди вирувало життя, творилась історія громади, народу. Так було колись, так сталось і цього разу, коли на Майдани вийшла вся Україна.

Але якщо у 2004 році українці лише засвідчили свою волелюбність та свободу, то вже у 2014 рівень свободи сягнув межі цінностей, за які громадяни незалежної країни віддають свої життя і сьогодні.

Нам ще доведеться осмислити багатовимірність категорії «Майдан» як явища новітньої історії України та Світу і зафіксувати його для прийдешніх поколінь у підручниках, книгах, фільмах та піснях. Але найголовніше для нас – це усвідомити, що таке Майдан Гідності, і чи є в нього подовжене життя на ментальному рівні.

Однозначно, Майдан Гідності – це не революція як національний історичний акт-подія, а геостратегічний процес-трансформація, який триватиме до тих пір, допоки Майданна Україна не набуде незворотних форм і сутностей сучасної демократії громадянства.

В ширшому розумінні, Майдан – це постійно чинний генератор публічної народної демо- кратії, де всі і кожен відповідальні за життя в Україні.

Гідність – ось що об’єднало українців у ті дні.

Гідність – це те, що утримувало українців від внутрішнього спустошення  та примирення з ідеологією меншовартісних малоросів та циніків, яку нав’язували окупанти різних мастей.

Гідність – це те, що виборювали поряд із свободою і незалежністю покоління наших попередників.

Гідність – найвища цінність сучасної людини – громадянина-патріота. Вона має захищатись державою і суспільством виключно у правовий спосіб, і  в оновленій Конституції цьому має бути присвячена окрема стаття.

Завдяки Майданам Свободи і Гідності, українське суспільство вже ніколи не не дозволить себе принизити владі чи будь-кому. Воно має сьогодні уособлювати рівноправні партнерські стосунки, основані на довірі, та продукувати нову еру громадянства.

Україна набуває нової якості громадянського існування і відтепер є державою майданів як паритету довіри та людської гідності в середовищах життя, де громадяни самі є відповідальними за своє буття і будують власне  майбутнє на ціннісних засадах, а не на інтересах лобістських груп.

Територіальні громади і середовища життя громад є основними рівнями нових суспільно-економічних продуктивних відносин держави та основою творчо-предметної реалізації можливостей кожного громадянина і конкретної території найменшого масштабу.

Ієрархічна вертикаль управління державою має відійти в минуле, а натомість має вибудовватися модель функціональних партнерсько-координаційних відносин у розрізі держава-суспільство-громади – громадянин.

Наша сила – в нашій гідності. Наша гідність – джерело сьогоднішніх і майбутніх перемог.

 

ХТО МИ І СКІЛЬКИ НАС Є?

Перепис населення – як явище міжнародного характеру – має свої стандарти і часові межі, визначені нормативами ООН. Зазвичай, більшість країн світу їх дотримуються. Так, у період з 2005 по 2014 роки (черговий період звітування) 214 країн відзвітували про кількісні показники до ООН для формування даних світової демографічної статистики. Україна в перелік цих країн  не увійшла.

В Україні перепис населення має проводитись кожні десять років. Але перший і наразі останній такий захід у незалежній державі відбувся ще 2001 року. Тоді чисельність українців склала 77,8 % від загальної кількості населення, в цифровому вираженні це 37541,7 тис. осіб (росіян нарахували тоді трохи більше 8 мільйонів).

Наступний перепис мав відбутися  2010 року, але неодноразово переносився за рішенням уряду. Однією з причин такого переносу міг бути тиск на тодішнє керівництво країни (Янукович, Азаров) з боку Кремля, який боявся, що опитування покаже різке падіння популярності «руского міра» в Україні і, зокрема, в «базових» областях – Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській та  Запорізькій.

Перепис 2010 року міг би продемонструвати нові якості українського суспільства – бажання народу бути вільним, жити у соборній державі, мати власну думку на перспективу розвитку, переходити на європейську колію економічного удосконалення тощо, чого теж не хотіли у Кремлі.

А ще тоді би досить яскраво вималювався б портрет пересічного українця, який аж ніяк не збігався би з тим образом, який нав’язувала Москва нам і всьому світу протягом століть.

Майдани в Україні, а згодом і пряма збройна агресія путінської Росії проти України  відкрили нам наші ж внутрішні потенціали, зняли з очей пелену і показали,  що українці не втратили гідність, що нація є цільною, а народ – самодостатнім,  готовим до боротьби за незалежність і власну глобальну перспективу.

Перепис населення, що має відбутися за рішенням уряду у 2020 році, поза сумнівом, підтвердить все вище сказане  й додасть нових барв до образу  сучасного українця. Задля цього було би доцільно внести до Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення» додаткові позиції для опитування, окрім тих, що вже передбачені законом. Зокрема, треба досконаліше розібратись з етнічною приналежністю громадян  (це дозволить реально оцінити  стан національних меншин та надати їм конкретну і всебічну допомогу);  громадянством як усвідомленим відчуттям Батьківщини; віросповіданням (щоб, нарешті, зняти з порядку денного інсинуації РПЦ МП); мовними уподобаннями і розумінням мовно-ментальних агресій та іншими  різноманітними аспектами, які стосуються фізичної та комунікаційно-контентної агресії з боку путінської Росії.

Зрештою, ми маємо розібратись із трудовими та мобілізаційними ресурсами, щоб правильно оцінити сьогоденні можливості держави.

І, насамкінець, перепис населення має дати можливість спрогнозувати демографічну перспективу українців, отримати характеристику і визначити тенденції щодо зростання/зменшення чисельності населення , щоб  розробити відповідні заходи державного реагування.

Ми маємо самі зрозуміти, хто ми є – українські громадяни, який наш морально-психологічний і духовний потенціал, які у нас перспективи і  у наших прийдешніх поколінь.

А ще нам потрібно перейти до нових стандартів та регламентів проведення перепису.

Десять оонівських років переписних раундів в умовах наступу глобального гібридного тероризму, який продукує путінська Росія, та ситуації з біженцями зі сходу на додаток до загального міграційного процесу не є прийнятними часовими нормами для проведення перепису в Україні.

Ми маємо оперувати п’ятирічними термінами, а ще краще – трирічними, тоді  ми крокуватимемо в ногу з процесами, які відбуваються у суспільстві та державі. Відтак масштаб реагування на зміни в «портреті» українського суспільства буде в рази потужнішим та динамічнішим, а ефект від цього – справді державницьким.

Що ж до фінансового навантаження на бюджет, то вихід один – перейти  до електронної демократії, де всі взаємовідносини між державою і суспільством відбуваються «шляхом широкого застосування інформаційно-комунікаційних технологій».