Національна безпека

Національна безпека – це всенародна справа.

Збройне захоплення наших територій – Криму і частини Донбасу – сталося як закономірний наслідок попередньої  «інформаційно-культурної» агресії Росії.

Чому так сталося?

У Криму і на Донбасі   надто багато наших громадян, а також представників держави виявились байдужими і навіть ворожими до таких цінностей, як українська мова, історія, культура.

За всі попередні роки української незалежності Україна як держава ніяк не протидіяла агресивній державній політиці Російської Федерації на вбивання в голови громадян України цінностей так званого «руського мира». Іншими словами, ми програли війну за мізки багатьох наших співвітчизників.

Захист територіальної цілісності є найпершим обов’язком держави. Держава, яка цього не робить або не здатна зробити – рано чи пізно вмирає. Втрачаючи території, ми втрачаємо людей, які там живуть.Але й втрачаючи людей, тобто програючи «руському миру» боротьбу за їх мізки, ми в підсумку втрачаємо території.»

Протидія інформаційній агресії Росії не повинна зводитися лише до реакції на кожний її випад. Так, потрібно давати відсіч кожній конкретній брехні про нас, але цього явно мало.

Примітивному, але дуже агресивному «руському миру» ми маємо протиставити наш інформаційно-культурній простір України і, передусім, його толерантність, інноваційність, повагу до людської особистості, підтримку творчості та розвитку конкуренції на рівні самореалізації громадян, європейську багатогранність.

Захист національних інтересів – це постійний процес, а національна безпека-це не лише державна, а й насамперед всенародна справа.І не тільки державні службовці, а й громадяни – на партнерських стосунках з державою – через ті інституції, які ми звичайно називаємо громадянським суспільством, повинні робити все для утвердження в новій Україні наших українських цінностей, які мають бути органічною складовою цінностей загальнолюдських.

 

Місце культури в системі національної безпеки.

Інформаційно-культурний простір України має в своїй основі європейське багатоманіття, а це ще раз доводить, що монополізація інформаційного простору декількома медіахолдингами є неприпустимою.

Медійну холдингізацію держави слід розглядати як одну з ключових небезпек для інформаційно-культурного простору держави, а відтак – для її національної безпеки.

Маючи достатньо інформаційно-медійних ресурсів, що забезпечує створення майже монопольного стану у цій галузі  в Україні, агресор використовує увесь арсенал комунікаційно-контентного впливу для створення іншої віртуальної реальності у свідомості пересічних громадян, а також для формування реальної громадської думки з метою переформатування  на цій базі державно-адміністративних устроїв.   Він намагається проникнути у різні соціальні верстви споживачів інформаційного продукту, проводячи комплексне багаторівневе креативно-технологічне просування різних  тем та проблем, в основі яких лежить ідеологія  «руського мира», переслідуючи мету унеможливлення українського національного спротиву та повернення України на орбіту російської імперії.

Ресурність інформаційно-культурного простору без уваги державного управління та законодавця віддаються агресору задарма.

Не мають українські медіа холдинги грати у корпоративні ігри, а повинні масово тиражувати національний культурний продукт та забезпечувати якісний комунікаційний контент.

 

Складнощі Мінського процесу

Україна намагається дотримуватися і букви, і духу Мінських домовленостей, однак вони, на жаль, діють не так, як це планувалося в Брюсселі та Києві, а так, як це задумувалося  в Москві.

Путінська Росія проводить масштабну технологічно-ресурсну терористичну операцію, використовуючи контрольовані маріонеткові утворення – «ДНР» і «ЛНР». Вона не просто ігнорує положення міжнародних угод, а знищує базові принципи мирного співіснування, переводячи міжнародну спільноту в режим постійно діючого страху та намагаючись перетворити її  у геостратегічний резерв путінізму.

Знадобився тривалий час, щоб очільники європейських країн та США   зрозуміли очевидність гібридного характеру агресій Росії проти України.  Причому, в поняття гібридності, наприклад, представники збройних сил США включають нерегулярні бойові дії, кібернетичні спеціальні операції, політичний та економічний тиски, характеризуючи в цілому агресію Росії як глобальний виклик.

Російські терористи щодоби порушують перемир’я на Донбасі, брутально ігноруючи Мінські угоди. Ситуація дедалі заходить у кут, а засоби впливу європейських лідерів практично вичерпуються. Потрібні нові рішення.

 

ОБОРОНА ДЕРЖАВИ: ТРАДИЦІЙНІ РЕФОРМИ ЧИ МОДЕРНІЗАЦІЯ БЕЗПЕКОВОГО СЕКТОРУ

Після розпаду СРСР для новостворених на теренах колишньої радянської імперії держав одним із найперших постало питання національної безпеки і оборони.  Україна не була винятком і за короткий час  зробила чимало у цьому напрямку. Була прийнята законодавча база щодо військового захисту держави, затверджена структура Збройних Сил, почалось формування Національної гвардії, Прикордонних військ тощо.

Оглядаючись назад, ми  бачимо, що багато процесів оборонного характеру творилось на догоду північному сусіду. Тоді це видавалось просто помилками, допущеними в процесі реформування чи реорганізації військового організму, а зараз у цьому вбачається навмисний умисел вищого керівництва та спецслужб Росії.

Так, прискорене знищення ядерного потенціалу України з подачі Москви відгукується нам сьогодні різноформатними гібридними агресіями терористичного характеру, наслідками яких є загибель українських громадян, розруха міст і сіл та поява сотень тисяч біженців  в середині  і за межами країни.

Свого часу (середина 90-х рр.) було прийнято рішення про розгортання на сході України армійського корпусу зі штабом у Донецьку, однак така потужна військова одиниця на Донбасі так і не була створена. Відповідь на запитання, чому цього не відбулось, є особливо актуальною з огляду на нинішню геостратегічну ситуацію.

Чомусь у  1999 році була ліквідована Національна гвардія України, яка на той час булла потужною силою, здатною протидіяти терористичним загрозам та іншим викликам у будь-якій частині країни.

У жовтні 2001 року, під час навчань українських сил ППО,  був збитий літак Ту-154 авіакомпанії «Сибір», який рухався за маршрутом Тель-Авів – Новосибірськ Тоді загинуло 66  пасажирів  та 12 членів екіпажу, і всі  звинувачення одразу впали на Збройні Сили України.  Лише згодом, майже через десять років, слідство довело непричетність українських ППО до цієї трагедії. Більше того, є підстави вважати, що це був терористичний акт спецслужб Росії, який, окрім всього, заморозив  на десятиліття розвиток української ракетно-космічної галузі.

Ці та інші події – свідчення руйнівної роботи північного сусіда з дестабілізації внутрішньо-державного стану України та деградації її безпекових структур.

Зрештою, ставлення до захисту країни та її національної безпеки звелось до озвученої у 2004 році Президентом  України Л. Кучмою формули: «Ми повинні відійти від застарілих підходів і стереотипів щодо воєнних загроз та будувати армію на принципах оборонної достатності, виходячи з економічних можливостей держави».

Це означає, що в основу принципу оборонної достатності були покладені економічні спроможності держави, що при мізерному виділенні коштів у бюджеті знижувало розвиток безпекового сектору країни.

Підняти ці «економічні можливості» до необхідного рівня не змогли ні наступні президенти, ні  індикатори суспільних викликів – таких як  газові та сирні війни, згортання економічного співробітництва з Росієї та  інші події, які свідчили про необхідність зміцнення  оборони держави.

Результат такого ставлення до питань національної безпеки та оборони ми отримали у 2014 році, коли  без адекватного спротиву здали Крим і зіткнулись із путінсько-терористичною агресією на Донбасі, де до цього часу не можемо запропонувати стратегію завершення бойових дій і відновлення контролю над окупованими територіями та кордоном.

Вся стратегія, включно з військово-адміністративним поділом країни, орієнтувалась на оборону західних кордонів, бо  за підказкою   «братів» з півночі ми очікували саме там  нападу з боку армій країн НАТО.

Лише з вересня 2015 року  з’явилася нова Воєнна доктрина, яка визначила актуальні воєнні загрози для України, передусім, збройну агресію Російської Федерації та порушення нею територіальної цілісності України.

РНБОУ затвердила новий військово-адміністративний поділ країни, який «визначає територіальний розподіл відповідальності та повноважень органів військового управління Збройних сил України у сфері оборони держави на суші, у повітряному та морському просторах».

Однак до справжньої реформи безпекового сектору і, зокрема, Збройних Сил України, ще далеко.

Мають відбутися, передусім, ментальні зміни у військовому середовищі, де, на жаль, процвітають чванство, здирництво та корупція, що на фоні звитяжного героїзму в зоні АТО є кричущим та аморальним.

Ще не модернізована система управління армійським організмом, хоча майже чотири роки бойових дій мали би дати величезний практичний матеріал для нового формату керування військами на всіх рівнях.

Заплутана система вертикального підпорядкування з її зигзагоподібною дуалістичною ієрархією призводить до безвідповідальності управлінців за прийняті, чи невчасно прийняті, рішення, а  сам процес їх прийняття може без будь-яких наслідків затягуватися на невизначений час.

У Міністерстві оборони, на жаль,  не говорять про докорінну модернізацію Збройних Сил, а лише про їх реформування, як і  не заявляють про перехід української армії на професійну основу. Не контрактну, а саме професійну, із сучасною мультифункціональною системою територіальної оборони та підготовленим військовим резервом.

Про  професійну  армію  розмови  ведуться  багато  років, переважно – в експертному середовищі.

Такий крок у масштабі держави потребує серйозного наукового дослідження, чіткого фінансового розрахунку, перебудови всієї воєнної організації країни на модернізованих функціонально-регламентних «рейках» та проведення на нових принципах інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення з метою підняття престижу та перспектив розвитку сучасного безпекового сектору.

Сьогодн,і в Майданній Україні, перед пам’яттю Героїв, держава зобов’язана докорінно змінити підходи до питань національної безпеки і оборони. Це збігається зі сподіваннями суспільства, яке зачекалось змін у цій сфері.

Залишилось лише, щоб підстави і сподівання збіглися з розумінням і бажанням перших чиновників країни.

 

ПОЛЬСЬКИЙ РАПОРТ ДЛЯ ГААГИ

Двадцятого лютого 2014 року путінська Росія здійснила гібридно-месіанську агресію в Україну, розпочавши креативно-терористичне захоплення Автономної Республіки Крим. Безпрецедентний акт фізичного захоплення території іншої держави в центрі Європи викликав шок у керівництва України і повну розгубленість в діях інститутів влади загалом. Не стали винятком і керівники провідних країн світу, які тривалий час не могли оговтатись від односторонньої безпрецедентної денонсації членом РБ ООН міжнародного права і прийняти адекватне рішення щодо оцінки дій Кремля і гідної динамічної відповіді.

Система колективної безпеки, яка формувалась після Другої світової війни зусиллями не одного покоління європейських політиків і керманичів держав континенту, водночас впала. Під уламками міцної (як здавалось) архітектури будівлі європейської безпеки опинилась не лише Україна. Загроза нависла над всією Європою, а тепер вже зрозуміло, що і над світом.

Однак, виявилось, що для багатьох світових лідерів бачити загрозу і вчиняти дії щодо її унеможливлення – це  різні речі, бо путінсько-терористична загроза для них – це десь далеко, а вибори, влада та симпатії традиційно демократично-фрондерського електорату – це  близько.

Втім, не варто звинувачувати європейських чи інших очільників провідних країн, оскільки кожен живе своїми проблемами і відповідає за свої зобов’язання.  Варто розібратися в діях наших вітчизняних політиків і керманичів, головним обв’язком яких є захист держави. Поради закордонних друзів – це цінно, але покладатись треба на власне розуміння процесів, на власні сили та  відповідальність перед народом і совістю.

В умовах несподіваної комбінованої військової агресії з боку російських окупантів мають застосовуватися одночасно кілька чинників.

Це:

– організація збройного опору ворогу; формування дієздатної військової сили для забезпечення цього опору;

-сучасна функціонально-креативна, а не лише традиційна мілітарна мобілізація суспільства з метою консолідації зусиль всіх прошарків населення, спрямована на перемогу;

-організація дієвої міжнародної адвокації та допомоги;

– створення об’єктивної громадської думки щодо подій в Україні в країнах світу та втримання міжнародної публічно-дипломатичної уваги;

– потужна міжнародно-правова фіксація злочинів проти людяності путінсько-терористичних агресорів для наступних судових процесів над ними.

Потрібно вирішити питання ратифікації Україною Римського Статуту та юридичної системної фіксації всіх проявів гібридно-месіанських агресій протии нашої країни. Адже якщо, за запевненнями багатьох посадових осіб, на момент вторгнення армії РФ на територію України у нас справді не було достатніх сил для організації опору, то для комплексної фіксації їхніх дій кілька десятків грамотних юристів знайшлось би однозначно. Юридичний супровід агресії по кожному дню з геофіксацією та детаізацією до конкретних прізвищ військових злочинців давав би державі незаперечні докази злочинно-терористичних дій Кремля для майбутнього суду в Гаазі.

Таку фіксацію на першому етапі мала би здійснювати Військова служба правопорядку Збройних Сил України, а з серпня 2014 року – новостворені військові прокуратури спільно з органами внутрішніх справ, СБУ, Мінюсту та  ін.

У зв’язку з ліквідацією функції нагляду за виконанням і застосуванням законів в органах прокуратури, органи виконавчої влади мали би взяти на себе створення і функціонування для цих цілей компетентної комісії із залученням всіх необхідних органів і служб, однак, про такий аспект діяльності зазначених органів у суспільстві не чути,  як і про  саму роботу в цьому напрямку, навіть якщо така ведеться..

Натомість цією справою перейнялися іноземці, зокрема, депутат польського Сейму, заступник керівника комісії з міжнародних питань – Малгожата Госевська, яка, за сприяння польських експертів  та українських волонтерів,  підготувала доповідь про російські злочини на Донбасі.  Польськими експертами було опитано понад 60 осіб, які побували у полоні, на підставі чого були зафіксовані такі злочини, як вбивства, пограбування, позбавлення волі, фізичні і психічні тортури тощо. Ця робота  зайняла кілька місяців і вже у грудні 2015 року рапорт – «Російські злочини у Східній Україні в 2014 році». був опублікований у Польщі, а згодом – 22  квітня 2016 року- був переданий у Міжнародний кримінальний суд в Гаазі,

. Виникає питання до наших народних обранців та вищих чиновників держави – чи не соромно їм слухати доповідь польської колеги про злочини проти людяності російських військових в Україні?  Чи не мала би ця робота вестися українськими слідчими? Чи не варто заслухати військову прокуратуру саме за цією тематикою?

Зрештою, навіть при втраченому часі ще не пізно активізувати таку роботу, запросивши до комбінованих груп фахівців (прокурорів, слідчих, юристів-міжнародни- ків, спеціалістів з прав людини тощо) та волонтерів, які б надали величезний обсяг інформації та допомоги.

Передані польським депутатом матеріали до Гааги – це не тільки фіксація злочинів путінських «туристів», а й додаток до позову, який Малгожата Госевська  подає до Між- народного кримінального суду. Було б доцільно разом з польським позовом подати і український – повноцінний, аргументований, із беззаперечною доказовою базою, якщо в Україні є достатньо таких функціонально-спроможних матеріалів.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) періодично оприлюднює доповіді про ситуацію з прав людини в Україні. Одна з останніх доповідей стосується періоду з 16 серпня до 15 листопада 2017 року. Представники ООН намагаються неупереджено донести реальне відображення подій в нашій країні, зокрема, на окупованих територіях. Оскільки робота міжнародної місії на окупованих територіях обмежена, то досить часто предметом досліджень стають факти порушень прав людини з боку українських Збройних Сил та інших силових формувань.

Саме таку інформацію вибирають з доповіді деякі псевдоукраїнські ЗМІ і потім масово тиражують. Чи могли б вони бути носіями «неупередженого» погляду, якби Україна вела справжній оперативний юридично-правовий супровід всіх подій, що відбуваються на Сході країни? Чи ми знову стикаємося з питанням неіснуючого законодавчого забезпечення?

Відсутність військових судів є загрозою для національної безпеки

Непрофесіоналізм – одна з найбільших вад чинної влади. На ключові державні посади призначаються «потрібні» люди та родичі. Як наслідок, їх нефаховість у поєднанні з безвідповідальністю народних обранців породжують неадекватну оцінку викликів сьогодення, прийняття хибних рішень та неадекватне реагування на прямі загрози національній безпеці України.

Структурні компоненти системи національної безпеки за часів злочинного режиму Януковича цілеспрямовано знищувалися, а патріотично налаштовані професіонали планомірно витискувалися із влади, що закономірно призвело до безпорадності та розгубленості вищого керівництва держави під час путінсько-російської анексії Криму та неможливості захистити кордони держави по периметру, результатом чого є окупація районів Луганської та Донецької областей.

В умовах глобального гібридного тероризму путінської Росії та  її різноформатних агресій проти України, питання відновлення сучасної мультифункціональної системи національної безпеки стало ключовою умовою для збереження української державності, континентального виживання та  урятування мирної цивілізації народів-партнерів від епохи тотального цинізму.

Важливими кроками на цьому шляху стало відновлення органів військової прокуратури, розробка і ухвалення нової  Стратегії національної безпеки та нової Воєнної доктрини України. Водночас питання відновлення військових судів досі гальмується, що є чинником, небезпечним для національних інтересів України у сфері правосуддя стосовно військовослужбовців.

Агресії глобального гібридного тероризму об’єктивно вимагають новітніх військово-судових сервісів як складової безпекового сектора держави. Їхньою головною ознакою має стати відкритість на противагу корпоративності, що подавалася як ключовий аргумент для ліквідації військових судів як «судів для своїх».

Нам потрібен новий модернізований військовий суд із функціоналом сервісу оперативного різноформатного багаторівневого правового реагування на порушення законності у військовій сфері, що викликані різноплановими мультифункціональними гібридними агресіями.

 

Українці вибороли право на власну державну соборність.

«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка».

Ці слова Універсалу Соборності урочисто звучали на Софіївській площі у Києві 22 січня 1919 року.

Вперше, за багато часу, українці знову отримали можливість творити свою державу, про яку мріяли віками, і  вірили, що  назавжди запанують у мирі і злагоді на своїй землі.

Та не так мислили наші імперські вороги і незабаром вони почали шматувати нашу країну з усіх боків, відриваючи шматки території та намагаючись задушити сам дух соборності, волі і миру.

Українська Держава тоді не відбулась. Ще на десятиліття українці потрапили вже під радянську окупацію. Але ідея соборності  не покидала свідомості українців, об’єднуючи їх у боротьбі за незалежність України.

Акт Соборності України мав усі риси, притаманні незалежній країні, і засвідчував формування в демократичний спосіб цивілізованої демократичної держави. Ця подія надихала наших співвітчизників різних поколінь на непримиренну боротьбу проти поневолювачів та на небесну жертовність в ім’я майбутньої вільної, незалежної, соборної України.

Легендарну справу учасників визвольних змагань продовжила Небесна Сотня Майдану Гідності і продовжують патріоти нової України, які боронять свою землю і цивілізований світ планети від окупантів путінського режиму.

Коли над країною нависла загроза тотальної окупації терористичними силами споконвічного ворога, десятки тисяч патріотів-добровольців, навіть не маючи в руках необхідної зброї та вишколу, стали на захист  Батьківщини, даючи змогу Збройним Силам відновитися,  і,  стоячи зараз в єдиному строю на лінії зіткнення цивілізацій, вони готові ціною власного життя відстоювати свободу, волю і незалежність України та  світу.

Сьогодні,  згадуючи події далекого січня 1919 року, ми можемо  засвідчити, що жертви в ім’я незалежної, вільної, соборної  та демократичної України були недаремними.

Українці вибороли право будувати власну державну СОБОРНІСТЬ. І цим правом ми вже ніколи не поступимося.