Зовнішня політика

 

Історія через розум, а не через емоції.

Історія взаємин України та Польщі наповнена емоціями та пристрастями, які, зазвичай,  були  наслідком різного публічного трактування історичних фактів, породження міфів та застосування комунікаційних технологій.

Досить часто причиною негативних сплесків у відносинах українців та поляків ставала  політика імперської Росії, яка завжди намагалася зіштовхнути лобами наші два народи.

Зростаюча з боку Росії загроза в інформаційному полі проявляється в пропаганді, дезінформації, психологічному залякуванні та провокуванні польсько-українського конфлікту на історичному ґрунті з можливими сценаріями  терактів, нібито скоєних українцями проти поляків і навпаки.

Однак процес руху українського та польського народів назустріч один одному  у  розумінні  недоладностей спільної історії та об’єднанні зусиль  з подоланням проблем узгодження поглядів і трактувань історії розпочався давно і ще триватиме чимало часу. Головне – це бажання досягти згоди та залишатися добрими сусідами.

Поляки роблять все, щоб їх землю не накрила тінь двоголового орла, і нам варто долучатися до створення єдиного фронту інформаційного та комунікаційно-контентного протистояння агресивній навалі путінської імперії.

Поєднання зусиль українців і поляків у цьому протистоянні подвоїть відсіч і дасть змогу координувати такі дії задля їх максимальної ефективності для всієї об’єднаної Європи, а, можливо, і світу.

Історія дає нам шанс бути єдиними, а значить – сильними та нездоланними!

 

Для Ради Європи Росія – агресор, а для європейців?

Офіційне визнання ПАРЄ факту російської агресії в Україні є великою перемогою не лише української дипломатії а й суспільства загалом. Однак це привід лише для осмислення подальших кроків ,які б могла ініціювати Україна на свою підтримку. А для цих кроків надзвичайно важливим вбачається підтримка наших зусиль європейським суспільством.

Соціологічне опитування, проведене в шести провідних країнах Європи компанією TSN на замовлення Інституту світової політики, показало, що позиції путіністів на міжнародній арені зберігаються. Наша Батьківщина у пересічного європейця асоціюється з війною(46%), бідністю (9%)   та Росією (18%).

Щоб перетворити ставлення простих громадян Європи щодо України з нейтрально-негативного до хоча б нейтрально-позитивного, потрібні скоординовані зусилля влади та громадських і волонтерських організацій, залучення потужних міжнародних інституцій, громадських, культурологічних об’єднань тощо.

Маємо усвідомити, що робота  на рівні перших осіб держав і підтримка з їхнього боку – це лише політичний успіх. Справжнього ж успіху можна добитися тоді, коли громади європейських країн вимагатимуть від своїх лідерів вжиття кардинальних заходів щодо припинення російської агресії в Україні!

НАТО ЯК ПАРТНЕР.

Для старшого покоління українців НАТО зберігалося у пам’яті десятками років як «агресивний імперіалістичний блок», який тільки і робить, що чекає свого часу для віроломного вторгнення в «нашу країну».

Отримання Україною незалежності цю віру майже не змінило. Протягом чверті століття сателіти Кремля розпалювали в Україні антинатівську істерію, утримуючи фінансово окремі політичні партії та громадські рухи лише заради ведення постійної різноформатної пропаганди проти Північного Альянсу. Блокування в Севастополі щорічних спільних українсько-американських морських навчань Sea Breeze, мітинги у Харкові та інших східних містах, виступи в парламенті, друкована та відеопродукція об’єднувалися   лейтмотивом загрози  «кованого американського чобота» на українській землі.

І тільки віроломна агресія путінсько-терористичних військ в Автономній Республіці Крим та на Сході Донбасу остаточно зняла пелену з очей українців щодо НАТО.

Майже чотири роки безперервних бойових дій проти спецслужб та кадрової путінської армії не залишили сумніву в тому, хто  в цьому світі є глобальним гібридним агрессором, тому сьогодні більшість пересічних українців підтримують вступ України до Північно-Атлантичного Альянсу.

В свою чергу Північноатлантичний альянс офіційно визнав прагнення України набути членства у НАТО, і це –  вкрай важливий для України історичний шанс, який вона зобов’язана використати.

Ідея вступу до НАТО як геостратегічне безпекове питання  не повинна залишатися в категорії довгострокових мрій, а повинна перебувати в категорії нагальних проблем сьогодення.

Це має бути цільова програма переформатування  безпекового сектору держави на рівень співставності можливостей, потенціалу та регіональної впливовості України і країн-членів НАТО з наступним випереджальним розвитком інноваційно-креативних рішень у сфері суспільно-державної взаємодії та безпеки і національної оборони.

Іншими словами, ми маємо поставити перед собою велику мету самодостатності сучасної майданної демократії незалежної соборної держави і рівноправного партнера Північно-Атлантичного Альянсу. В іншому випадку –  наша мрія про НАТО так і залишиться нездійсненою.