Економіка

Україна має стати економічним центром Європи!

Маючи практично невичерпний (або відновлюваний) потенціал, як ресурсний та промисловий, так  і культурний, Україна не змогла поки знайти свій шлях до євроінтеграції… За 26 років незалежності ми маємо тільки занепад економіки, виснаження ресурсів та стабільну тенденцію до соціально-культурного зубожіння. Влада самостійно не справляється з тими обов’язками та відповідальністю, які взяла на себе перед народом України.

Тому зараз дуже важливо винайти шляхи та механізми , які б дали змогу Україні та Українцям, без огляду на слабкі дії чи бездіяльність влади, самостійно заявити про Україну як про економічний та культурологічний центр,Серце Європи!

Враховуючи якість вітчизняних товарів та привабливе логістичне розташування України, вітчизняний виробник може скласти суттєву конкуренцію більшості виробників, товари та послуги котрих насичують європейські ринки. Найважливіше зараз донести інформацію про можливості України до європейського споживача та забезпечити прямі контакти між українським виробником та європейським ринком.

 

Культура як креативна індустрія

«Ось піднімемо економіку – візьмемось за культуру»- приблизно так розмірковували майже всі очільники уряду за роки незалежності України.

А тим часом поза увагою залишалось динамічне прямування прогресивного світу до нового виміру – креативної економіки, народженої в певній мірі вченням про ноосферу, основоположником якого став наш видатний українець  – Володимир Вернадський. Вчений передбачав, що поєднання економічних знань з потоковою динамичною всеохоплюючою інформацією дасть принципово новий та абсолютно відмінний від усіх попередніх фактор виробництва і, відповідно, нову якість людству.

І дійсно сьогодні ми бачимо, що економіка провідних країн світу формується творчо-креативними  індустріями, які створюються за рахунок надшвидкого розвитку інформаційних технологій, інноваційних підходів до всіх без винятку сфер соціально-економічного та політичного життя у поєднанні з творчими аспектами культурних трендів сучасності.

Ми маємо зрозуміти, що нині до когорти творчих людей належать не тільки живописці, скульптори, письменники та артисти, а й підприємці, промисловці, управлінці – тобто представники професій реального сектору економіки, де сьогодні креативність і творчий підхід займають чільне місце.

Світова економіка у своїй масі стала орієнтуватися на творчі підходи та креативність мислення і вирішення проблем, тому креативна індустрія стала ключовим чинником економічного зростання країн та основою поліпшення добробуту людей.

В Україні ж економіка переживає не кращі часи. Причиною глибокої кризи, яка пожирає нині Україну,  наші можновладці називають путінську агресію на Донбасі, пояснюючи саме нею неможливість проведення реформ, підвищення розвитку економіки та покращення стандартів життя.

Насправді причина у іншому – в «одвічному конфлікті матеріального і духовного в людині» – за Вернадським, і наразі  матеріально-меркантильне в думках і діях наших можновладців перемагає

Культуру як креативну індустрію найкраще  та багатовимірно було б розвивати на рівні окремого населеного пункту, середовища життя, де поєднання культурного розвитку та економічної складової  сприяло би формуванню еліти в найширшому розумінні цього слова і розвитку цілого регіону. Наприклад, культурний розвиток призводить до буму концертів, театральних гастролей, книжкових виставок тощо, за рахунок чого заповнюється місцевий бюджет. Розвиваються сервіси – дизайнерські, рекламні, музичні, на які з’являється попит у представників бізнесу.

І це – лише один аспект розвитку культури як креативної індустрії, а їх може бути безліч і в будь-якій галузі, будь то освіта чи машинобудування.

У провідних країнах світу динамічний розвиток галузей, які базуються на знаннях, демонструє перспективність саме такого підходу до успіху, тому Україна також має  рухатися  у напрямку розвитку креативної індустрії.

Четверта промислова революція

При всіх розмовах про необхідність економічного зростання держави слід пам’ятати про те, що справжнього громадянина формує сім’я, місцева школа, культура, історія, традиції та ментально-мовні коди.

Коли ці сфери і напрями будуть пріоритетними, то необхідність в однобічних (методологічно) розповідях про економіку відпаде – це буде зрозумілим для кожного українця.

Сучасні тренди глобалізованого мирного світу співжиття стануть нормою кожної громади,  а не головним болем чиновників-імітаторів, які залежать від посадовців-функціонерів, зв’язаних застарілими корпоратизованими путами управ- лінських стилістик минулих практик та стандартів.

Фундаментом сучасної України є цифрова демократія, яка в експертному середовищі має назву- цифрова Конституція України.

В Україні, як загалом і  в світі, діє, так звана аналогова версія законодавства.

Сучасні динамічні процеси, які відбуваються потоково і безперервно, потребують нового осмислення, яке можливе лише в цифровому варіанті.

Ми стоїмо перед необхідністю розв’язання глобальної теореми переходу міжнародної спільноти не тільки до норм цифрової демократії, а й до норм цифрового міжнародного права.

Це пояснюється необхідністю приймати рішення дуже швидко, і кожне таке рішення має ув’язуватись із комплексом інших рішень і ситуацій.

Сьогодні в експертному середовищі лунають різні думки з приводу визначення  ролі криптовалюти як цифрової платіжної системи. Одні вважають її перспктивою розвитку сучасного суспільства, інші – інструментом глобальної монополізації та викликів глобального гібридного терроризму.

Досить дивною видається позиція деяких експертів про те, що нові форми фінансової взаємодії з часом ліквідують систему національних контролів за фінансово-банківською сферою. Враховуючи, що людство все активніше занурюється в цифровий світ, в режимі якого не можна щось приховати, контроль, навпаки, стане дієвішим і ефективнішим.

Тому криптовалюта – це формат запровадження тотальної прозорості транзакцій на фінансовому ринку і потужний індикатор утвердження миру в цивілізації.

З іншого боку – це найтехнологічніший виклик мирній цивілізації недалекого майбутнього. Враховуючи, що в недалекій перспективі нинішні комп’ютери та інф- раструктурні мережі стануть квантовими, –  рівень захисту і збереження інформації стане недосяжним для зовнішнього враження.

Однак ми маємо спочатку перемогти рецидиви проявів неоварварства, які сьогодні просувають криптовалюти як інструмент глобальної зброї для фінансування проектів глобального гібридного тероризму.

 

ЧОМУ УРЯД ВВАЖАЄ, ЩО УКРАЇНЦІ МАЮТЬ БУТИ БІДНИМИ?

Уже стало традиційним, що причиною щорічного падіння доходів українців  в уряді називають агресію Росії на сході України.

Такий підхід є правильним лише частково, оскільки бойові дії ведуться на території, яка складає лише декілька відсотків від загальної площі країни.  Надзвичайний стан не оголошувався, і держава, загалом, живе за звичайними законами мирного часу.

Тому найголовніша причина нашого тотального збідніння це те, що уряд не запропонував плану економічного розвитку держави або, що правильніше, середньострокової стратегії.

Будь-яка програма, а тим паче економічна, передбачає виконання запла- нованих заходів із прогнозованою результативністю і вимагає системної, а не вибіркової,  прозорості та персональної відповідальності.

За відсутності такої програми, весь економічний механізм держави «прокручується» в ручному режимі, а за здобутки видають суми зовнішніх валютних запозичень.

До «здобутків»  чинного уряду можна віднести зростання цін на послуги ЖКГ, що є неспівставними із реальними заробітками українців, які просто неспроможні платити за газ, електрику та водовідведення за такими непомірними цінами.

Заплутана та марудна система субсидій з усіма її підводними течіями  не спасає наших злиденних громадян, а являється інструментом приниження їх гідності, переведення у стан рабів і відновлення повної залежності від держави, як це було за часів СРСР.

Звичайно, що такими легшее управляти. Але українці вже довели, що не раби, і про це варто пам’ятати очільникам держави, які зараз воліють не згадувати про Майдан.

Слід додати, що збільшення тарифів для населення передбачає зростання розміру цільових виплат з бюджету компаніям-монополістам, що надають відповідні послуги. Звичайно ж, те, що ці компанії українських та російських олігархів, у проекті бюджету не прописується.

За існуючих умов діяльності Кабінету міністрів (як і інших державних струк- тур) будь-який (навіть найкращий) прем’єр-міністр спокушатиметься можливостями власного збагачення за рахунок пересічних громадян.

Необхідно кардинально змінювати як структуру вищого органу виконавчої влади, так і його функціональне призначення.

Економікою мають займатися професіонали, а не політичні популісти.

Електронне врядування та координаційні функції уряду – ось що має змінити філософію влади та її представників. І тоді уряд буде зацікавлений у тому, щоб український народ був самодостатнім – незалежним матеріально і багатим духовно.

 

Чи потрібні Європі люди, погодинна капіталізація ских складає 72 центи?

З 2010 року в Україні запроваджена погодинна оплата праці, яка мала би стати своєрідною формою захисту прав найнятого робітника, оскільки роботодавець позбавлений права заплатити менше за годину, ніж це передбачено законом.

Така форма взаємин між працівником і роботодавцем є абсолютно прийнятною за умов справжніх, а  не імітаційних,  ринкових відносин.

Це, зрештою, показник, який демонструє стан справ в економіці європейської країни та рівень сучасного управління уряду державним господарством.

У 2010 році погодинна оплата праці складала  5,20 грн. , у  2017  – вже  19.34 грн, а  в бюджеті на 2018 рік  цей показник зріс до  22.41 грн, що відповідає  близько   0,72 Є.

Погодинна оплата не є надуманою цифрою, оскільки вона «прив’язана» до мінімальної заробітної плати, яка, до речі, у 2018 році «зросла» аж до 3723 грн або 103, 82 Є

Якщо порівняти наведені вище цифри з показниками європейських країн, то побачимо наступну картину.

Так, згідно з відомостями  Eurostat,  станом на 1 січня 2017 року 22 з 28 держав-членів Європейського Союзу мають також законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати.   Лише Данія, Італія, Кіпр, Австрія, Фінляндія і Швеція не мають такого поняття.

Десять держав-членів, розташованих в східній частині ЄС, мали мінімальну зарплату нижче 500 євро за місяць:  Болгарія (235 євро), Румунія (275 євро), Латвія і Литва (по 380 євро), Чехія (407 євро), Угорщина (412 євро), Хорватія (433 євро), Словаччина (435 євро), Польща (453 євро) і Естонія (470 євро).

У п’яти інших країнах ЄС, розташованих на півдні, мінімальна заробітна плата складала від 500 до 1000 євро в місяць: Португалія (650 євро), Греція (684 євро), Мальта (736 євро), Словенія (805 євро) та Іспанія (826 євро).

У решті семи державах-членах, всі вони розташовані на Заході і півночі ЄС, мінімальна зарплата булла вище 1000 євро на місяць: Велика Британія (1397 євро), Франція (1480 євро), Німеччина (1498 євро), Бельгія (1532 євро), Нідерланди (1552 євро), Ірландія (1563 євро) і Люксембург (1999 євро).

Для порівняння, федеральна мінімальна зарплата в США становила 1192 в місяць в січні 2017 року.

Зона вільної торгівлі між Україною та ЄС почала діяти з 1 січня 2016 року.

Час, який мала Україна до введення ЗВТ в дію,  мав бути потрачений професійним урядом на швидкі й ефективні кроки по приведенню стану економіки до спроможного для  порівняння з європейським.

І тут не потрібно було творити щось грандіозне на кшталт сумнозвісної радянської індустріалізації. Потрібно було напрацьовувати закони по розумному й ефективному впровадженню податків, які є найголовнішою складовою бюджету будь-якої цивілізованої країни.

Треба було провести прозору й економічно обґрунтовану приватизацію, розпочати справжню, а не бутафорську, боротьбу з корупцією.

 

Натомість ми бачимо захмарний зріст зарплат у керівників  поліції, Нацбанку, фіскальної служби і різних борців з корупцією.

Висновок напрошується сам по собі – замість формування соціально орієнтованої країни з ринковою самодостатньою економікою ми спостерігаємо створення поліцейсько-фіскальної держави з авторитарно-ручним стилем управління.

Штучна бідність населення, яке заганяють під отримання субсидій (замість створення робочих місць і конкуренції виробництв), лише зайвий раз доводить – уряд програмує такий стан речей задля задоволення вимог олігархів-монополістів.

Угода про коаліцію депутатських фракцій «Європейська країна» передбачала протягом 2015 року проведення низки ключових реформ, серед яких і прискорення економічного розвитку країни. Про результати говорити зайве – вони просто відсутні.

Президент випромінює оптимізм щодо європейської інтеграції, але чи потрібні Європі люди, погодинна капіталізація  яких на сьогодні становить лише 72 центи?

 

БОРОШНО ЧИ ЗЕРНО: ЯК УКРАЇНІ НАГОДУВАТИ СВІТ?

Сьогодні український агропромисловий комплекс зорієнтований на переважний експорт зернових культур, зростання якого стало можливим завдяки постійному підвищенню урожайності та збільшенню посівних площ.

Однак і врожайність, і площі не можуть збільшуватися безкінечно, тому проблема повинна вирішуватись в іншій площині.

Треба збільшувати переробку зерна в Україні, оскільки експорт сировини, яким би він не був, жодним чином не може зрівнятися з експортом продукції переробки.  Остання має значно вищу додану вартість і постійну затребуваність.

За свідченням експертів, вартість зерна в товарах, вироблених з нього, становить лише трохи більше 30 %.  Решта доданої вартості припадає на переробку.

Орієнтація ж на сировинний експорт рано чи пізно може зіграти негативну роль і боляче вдарити по економіці країни.

Із зерна сьогодні можна отримувати майже п’ятнадцять видів різноманітної продукції не лише харчової промисловості. Є великий запит на переробку зерна у фармацевтичному та текстильному виробництвах,  у тваринництві та  парфумерії….

Найзатребуваніший продукт – борошно – Україна протягом десятиліть  виробляє  не  більше  3  мільйонів  тонн  (на це йде 4 млн тонн пшеничного зерна).  Експортуємо  ж ми 1 млн тонн борошна, при тому що лише продовольчої пшениці продаємо 8 млн тонн (загалом – 16 млн тонн). Тобто, Україна втрачає значні кошти, віддаючи перевагу експорту сировини.

Сьогодні досить швидко йде реконструкція морських портів країни, які служать перевалочними  базами для подальшої відправки зерна за кордон, а про розробку державних програм підтримки малого та середнього сільгосппідприємця, зокрема, переробки злакових культур, будівництва великих елеваторів, баз зберігання тощо  – мова не йде.

Це означає, що на рівні уряду питання перспективного розвитку сільського господарства не проробляється навіть лінійно – як базовий регламент функціонального координування. Що вже говорити про геостратегічне моделювання сільськогосподарськими ресурсами, виходячи із коротких і динамічних змінних показників у цій сфері?  Це залишається поза межами існуючих управлінських практик нинішньої    влади.

Міністерство агрополітики будує плани щодо фізичного збільшення експорту зернових, позбавляючи потенційно бюджет гігантських сум прибутку  (та за одно робочих місць), який був би можливим при створенні сучасної переробної галузі зернових культур.

Слід зазначити, що сприяння з боку держави переробці сільськогосподарської продукції впливало би на реанімацію середовищ життя в сільських громадах, адже сучасні технологічні рішення за своєю суттю є динамічними, мобільними та мають великий рівень ефективності.

Швидкий (і незначний) прибуток за рахунок експорту мільйонів тонн сировини таїть в собі велику небезпеку для всієї економіки держави, оскільки такий підхід призводить до деградації цілих напрямів народного господарства. І через певний час Україна з експортера може скотитись до імпортера, як це було за часів СРСР.

В той же часі зростання переробної галузі сільського господарства вселяє оптимізм. Це не тільки наповнення бюджету і створення робочих місць! Ц еще й реклама економічного стану країни, створення доданої вартості політичного ґатунку –  підняття престижу держави і її виробників.

Уряду варто застосовувати такий підхід і в інших галузях.  І лише після цього заявляти, що Україна нагодує світ.

 

СКІЛЬКИ НАСПРАВДІ КОШТУЄ КАРАВАЙ НА СТОЛІ

Організація Об’єднаних Неацій оголошувала 2015 рік Міжнародним роком ґрунтів, але хто в українському уряді хоч раз про це згадав?

Хто заявив про критичний стан наших грунтів та  про започаткування програми відновлення природної сили землі?

Байдуже ставлення до земельного багатства на протязі більш ніж чверть століття з боку практично всіх українських урядів, слабкість малого та середнього фермерства  призвели до низки негативних наслідків, зокрема руйнування ґрунтових екосистем, структури ґрунту, втрати гумусу тощо.

Використання інноваційних технологій, що давно вже стали невід’ємною частиною господарювання у світі, для нас – все ще захмарні мрії.

І хоча за даними Державної служби статистики кількість фермерських господарств в Україні у 2017 р. зросла на 2%, а кооперативів — на 3%. у  порівнянні з минулим роком, це ще не є  переконливим свідченням відродження вітчизняної аграрної галузі.  Адже останні кілька років вона лише занепадала, а кількість аграрних підприємств скорочувалася.

Якщо звернутися до даних тієї ж статистики, то станом на 1 січня 2018 року в Україні налічується 45 035 фермерських господарств і 2069 сільськогосподарських кооперативів,  в той час як на  кінець 2013 року фермерських господарств  було 49132, а кооперативів -2223, що відповідно на 9 і 8 відсотків більше, ніж сьогодні.

Зменшення сільськогосподарських господарств – це втрата робочих місць, а збільшення безробіття – це завжди удар по країні.

Величезної шкоди завдає монополізація виробництва на селі в руках спритних ділків, які пгрозами, обманом і тиском  відбирають у селян землю, маючи на це підтримку  місцевої влади та керівництва центральних земельних структур.

Пахучий коровай на нашому столі проходить довгий шлях –  від комори  до поля, від  елеватора  до хлібокомбінату.  На цьому шляху його супроводжує селянин, який опікується всіма проблемами хлібороба.

Але складається враження, що окрім нього, простого трудівника,  ці проблеми нікого не обсідають.  Ба більше – з ним ведеться цілеспрямована боротьба!

Як інакше можна  оцінити рішення уряду про скасування пільгової системи справляння ПДВ, підвищення вдвічі фіксованого податку, відсутність цивілізованих кредитів та загалом  знущання, яке називається державною підтримкою?

Коровай на столі має зовсім іншу ціну, ніж та, яку ми платимо за нього в ма- газині, і  вимірюється вона не лише прямими матеріальними затратами.

Для селянина – це сутність його існування в цьому світі; це його душа, яка протягом тисячоліть щораз отримує новее відчуття величного єднання з природою.

Для чиновника, навіть найвищого рангу, це, скоріше, статистика – в центнерах, і тоннах зерна, а також у мільйонах гривень бюджетного процесу.

Невже ці виміри не зможуть поєднатися?

Адже тоді наш коровай мав би не лише ціну, а й силу, здатну подолати вікові перепони до щасливого життя.

 

В основі розбудови економіки має бути національне щастя

Споживчий кошик – цe набір товарів i послуг, нeобхідних для задоволення наших першочергових пoтреб y середньому за рік.  Склад цього кошика має переглядатися  кожен рік в залежності від економічного і політичного становища країни, однак у нас  цього не робилося з 2000.

Проблема не лише в  наповненні споживчого кошика, проблема – в концептуально-ціннісних підходах до його формування. В Україні вона збереглася з радянських часів, коли партія комуністів вказувала як має жити народ. Нині ця функція відійшла уряду, який визначає норми споживання продуктів, предметів першої необхідності, предметів гардеробу, виходячи з сьогоденного бюджету та власних і часто досить волюн- таристських міркувань. Це так званий нормативний варіант розрахунку вартості споживчого кошика. Найбільшим гальмом у справі перегляду споживчого кошика служить необхідність за його вартістю затверджувати новий прожитковий мінімум, а потім мінімальну зарплату та пенсію. Все це – додаткове навантаження на бюджет, який чомусь уряд ніяк не може наповнити.

У розвинених країнах світу застосовують іншу методику обрахування вартості кошика.

Наприклад, у Німеччині діє соціологічний варіант розрахунку вартості. Там 60 тисяч волонтерів протягом п’яти років записують свої витрати, після чого  Федеральна статична агенція підбиває підсумки і пропонує уряду пропозиції для затвердження. Тобто громадяни самі фактично формують норми споживання для державних управлінських стандартів.

У Польщі кошик оновлюється щороку. Це робиться на підставі спеціальних досліджень, де значну роль грає структура споживання домашніх господарств. Якщо до цього додати, що поляки «складають» до кошика 2000 (!) найменувань (в Україні 295), то одразу видно титанічну роботу влади з цього питання. Це, мабуть, найбільший подібний перелік у країнах Європи.

Таким чином, різниця у підходах до формування споживчого кошика в Україні і Європі – принципова: нас ставлять перед принизливо обмеженим вибором затвердженого без нашого відома переліку продуктів  і товарів, які ми можемо купити на мінімальну зарплату, а в країнах ЄС середньостатистичний громадянин отримує мінімальну зарплату, виходячи з аналізу його витрат за визначений період  життя.

Варто зауважити, що рівень мінімальних зарплат в Україні і країнах ЄС – не порівнювальний!

Український уряд не переймається своєчасною модернізацією рівня  оплати праці, бо так званим «зарплатним мізером»  зручно оперувати, будуючи дотаційно- субсидійні тіньові бізнеси.

Українська мінімальна зарплата не дотягує, навіть,  до рівня європейської «попелюшки», а тому будь- які питання про покращення якості життя і, найголовніше, мотивації до розвитку, відпадають.

Втім, чи задумувався хтось над питанням – що таке якість життя в Україні? Чим вона вимірюється? Як досягається?

Традиційно ми відносили до ознак якісного життя задоволення людиною своїх потреб. Найперше, звичайно, матеріальних (соціальних), потім духовних, культурних і навіть творчих. Зараз маємо додавати глобальні тренди четвертої промислової революції – комунікаційно-контентні та естетико-мистецькі потреби.

Існуючий урядовий підхід обмежує варіативність перспектив розвитку самої людини, звужує її пошук нових особистісних мотивацій у відчуттях і переживаннях, головним з яких є щастя.  Просте, але дуже важливе для сучасної державності – людське щастя.

У сучасному світі нанотехнологій і поєднаних потенціалів креативних індустрій саме щастя  стає домінуючим капіталом мирного світу щасливих людей.

Справжній прорив у цьому напрямі здійснили, як не дивно, не європейці і не американці.

Необхідність у щасті як рушійній силі конкретної особистості та суспільства в цілому найпершими відчули жителі Бутану – королівства в південно-східній Азії.  Тут валовий національний продукт вимірюється не монетарно-детермінованими економічними показниками (точніше,  не тільки ними), а «валовим національним щастям».

Офіційна влада Бутану розбудовує економіку, опираючись саме на цей  показник, розробивши відповідну методику розрахунку національного щастя. Такий підхід  поєднується з буддистськими духовними цінностями, тому органічно сприймається у суспільстві. В уряді цієї країни є Міністерство щастя, а  під час перепису населення обов’язковим є питання «Чи щасливі Ви?». Те, що бутанці правильно обрали мірило економічного статку, засвідчує майже нульовий рівень корупції в країні.

Об’єднані Арабські Емірати також започатковують Міністерство щастя, ставлячи його головним завданням створення суспільного блага та задоволення.

Таким чином Бутан і ОАЕ запропонували світові  подивитись на звичні речі по- іншому. Їх управлінські надбання мали би стати предметом розгляду ООН, а  у вимірі щастя та його індикативних ознак мали би діяти абсолютно нові поняття  про  економічно-суспільні і управлінсько-державні мотиви.

Звичні уявлення про щастя відходять у минуле, а їм на зміну приходять ноосферно-творчі виміри, тобто реальні людські уявлення про життя в соціумі.

Майданна Україна хоче і може бути щасливою. Залишається тільки з’ясувати, наскільки цього ж бажає українська влада.

 

Чи готові українські чиновники скористатись  китайськими  рецептами оновлення економічного здоров’я країни?

Періодично органи виконавчої влади, особливо на початку каденції, захльостує хвиля прийняття програм з модернізації системи мінімальної платні та легалізації заробітної плати і зайнятості населення.

Такі комплексні програми можна знайти, наприклад, на сайтах районних та обласних адміністрацій, інших установ. Зрозуміло, що і ці програми, і сама робота проводяться імітаційно, оскільки вплив державних чиновників нижчих рівнів на сам процес легалізації – практично нульовий, і жодних передумов для запуску процесу легалізації заробітних плат не створюється.

Зараз програму легалізації зарплат взявся розробляти уряд, який напрацьовує систему наповнення державного бюджету, перш за все , за рахунок економічних реформ. Загалом, на думку експертів, ця система відповідає міжнародним нормам, однак очікування від неї великої ефективності є передчасним.

Певне збільшення грошової маси ще не є чинником економічного зростання держави.

Реальний валовий внутрішній продукт (ВВП), як основний показник розвитку економіки, є результатом зростання підприємництва та виробництва (і послуг) за рахунок підвищення ін- вестиційної привабливості країни, а також  розвитку конкурентноздатної продукції, яка має, окрім внутрішнього, достатній зовнішній попит.

Якраз інвестиційна привабливість і законодавство, яке б її стимулювало, у нас є великою проблемою.

Нам слід звертати увагу на нові  тенденції розвитку економіки у світі, які  відрізняються інноваційними підходами до звичних нам понять і норм. Характеристику таким підходам дав у своєму виступі на Х Всесвітньому економічному форумі нових чемпіонів (Літній Давос) прем’єр Держради Китаю Лі Кецян. Він визнав, що китайська економіка стала падати, однак лідери країни відмовились від  традиційних методів стимулювання цього напряму розвитку держави.  Натомість вченим-економістам та аналітикам було запропоновано дослідити нові моделі соціально-економічного макроконтролю, оптимізації управління, делегування державної влади і скасування необґрунтованих обмежень щодо компаній та ринку.  Рішучий курс на раціоналізацію державного управління, коли замість централізованого керування вводяться відкриті платформи ефективних державних послуг і  жорсткий захист інтелектуальної власності, активізується робота із попередження системних або регіональних негативних ризиків тощо, свідчить про здатність Китаю реагувати на будь-які динамічні прояви економічної кризи практично в режимі онлайн. Лі Кецян назвав це новою економікою, і це – не черговий термін-характеристика звичних речей, а абсолютно нова ідеологія економічного розвитку Китаю. Вона базується, зокрема, на заохоченні масової участі громадян в економічному житті країни, що сприятиме обґрунтованому розподілу прибутків та зростанню середнього класу. Особлива роль відводиться молоді, яка отримує від держави стимули для самореалізації і життєвої перспективи у власній країні.

Трансформування економіки за принципами четвертої промислової революції в інноваційному напрямі є нині глобальним трендом розвитку світу. Серед інших чинників відновлення світової економіки є ефективне і організоване глобальне управління на рівні планети в традиціях мирного співіснування. Бо лише за умови зміцнення макрополітичної координації, заохочення інвестиційної лібералізації та транспарентності, боротьби з протекціонізмом  можливе створення чесної, справедливої і відкритої міжнародної економічної системи.

Україна не може існувати і розвиватись окремо від світу та тих тенденцій, які формуються у світовій економіці. Однак новітні тренди надзвичайно важко входять у свідомість та практику українських урядових команд.

Навіть сучасні високопосадовці, молоді за віком і вже з новими знаннями та  досвідами,  не можуть зламати стару систему управління. Вони або не витримують жорнів старих стилістик і йдуть із влади,  або піддаються корупційним спокусам і стають частиною старої влади.

Світ демонструє нові  напрями руху економіки, пропонує індикативні рецепти оновлення економічного здоров’я країни, однак, чи готові українські чиновники скористатися цими рецептами, а чи так і будуть продовжувати вводити нас в оману новітніми формами підрахунків мінімальної зарплатні?

 

Що дасть синергетичний ефект і призведе до  розквіту України?

Дев’яності роки минулого століття,  після розпаду Радянського Союзу, могли принести Україні зростання економіки, добробуту громадян та загальний розквіт країни. а принесли   олігархізацію народного господарства, економічний занепад та зубожіння населення.

Впродовж останніх двох десятиліть  відбулося різке падіння традиційного індустріального виробництва, а натомість галузі, які  давали максимальний прибуток  за  короткий час, швидко розвивались. Це – будівництво житла, торгівля, банківська система, надання консалтингових послуг тощо.

Так склалося, що протягом усього періоду незалежності України  основні фінансові потужності зосереджувались у великих містах, в той час як в маленьких містечках чи у сільській місцевості рівень інвестицій  будівництва та ринкових послуг був мізерним. Так формувалася тенденція повного занепаду значної частини територій з втратою їх економічної привабливості для інвестора.

Відсутність привабливих інвестиційних программ, незрозумілість правил гри на ринку, які досить часто змінювались або прописувались  під конкретного інвестора, призвели до руйнації цілих секторів економіки у сільській місцевості та маленьких містах.

В свою чергу це призвело до потужного  міграційного руху  усередині країни та виїзду значної частини кваліфікованих кадрів за кордон.

Ці процеси вдарили по демографічному становищу суспільства, яке і без того переживає кризу природного руху населення, і погіршили   якісний стан людських ресурсів.

Ми вважаємо, що ще не пізно вплинути на ці події і запобігти прискореному розвитку негативних тенденцій у регіонах.

У першу чергу, цьому має сприяти зважена реформа місцевого самоврядування та справжня функціонально-регламентна децентралізація, яка повинна враховувати місцеві особливості кожної громади та реальні  можливості  нових економічних укладів, що відкриє небачені раніше потенціали громад.

Нам варто радикально змінити погляд на громаду (село) як на не спроможну територіально-адміністративну одиницю! Адже, принижуючи роль села і його громади, ми принижуємо власну  державу, як і власне минуле та  майбуття. Навпаки, дослідивши потенціали найменшого села, ми отримаємо стимули для зростання нових економік і поліпшення демографічної ситуації.

Необхідно відмовитися під час децентралізації від закріплення нових адміністративно-територіальних одиниць у незворотних межах, що матиме не лише соціальний та економічний позитив для громад, а й забезпечить протидію корупційній складовій, якій важко буде утвердитися в нових умовах динамічного розвитку територій.

Більш гнучкими та своєчасними  мають бути державні рішення, які нерідко втрачають актуальність за тривалими процессами  обговорення реформ.

Безумовно, що нам слід опиратися на досвід інших країн, однак для цього потрібно відслідковувати, як змінюється там ситуація. Наприклад,  якщо ми проводимо децентралізацію, взявши за основу форму територіального управління Франції, то варто відстежувати, яким чином там змінюються підходи до цього питання і чи дають вони необхідний ефект, на який ми розраховували.

З 2012 року у Франції відбувається черговий етап децентралізації – місцеві органи влади реорганізуються та адаптуються до нових реалій розвитку країни. Зокрема, переглядаються деякі статутні повноваження комун. Частина з них, враховуючи відповідну концентрацію економічних можливостей і потенціалів, передається вищим державним органам або міжмуніципальним структурам. Ці новоутворення мають вирішувати проблеми загального порядку, насамперед, транспортного забезпечення, створення нових робочих місць, формування ставок місцевих податків  та цін на нерухомість тощо. Водночас влада Франції вважає, що створення менш фрагментарних адміністративних структур (з одночасним зменшенням повноважень невеликих муніципалітетів) сприятиме зростанню продуктивності.

Тобто, відбувається певна, на перший погляд, централізація, але за рахунок динамічності таких утворень та можливості їхнього переформатування,  процес централізації-децентралізації набуває зовсім іншого розуміння і реальної ефективності.

Нам варто вивчати закордонний досвід та експериментувати, наскільки він для нас прийнятний, однак слід розуміти, що він не є панацеєю для Майданної України.

Ми можемо створити власну форму регіонального самоврядування, засновану на принципі  розвитку самодостатності громад, і саме цей аспект слід розглядати як основу розвитку держави.

Те, що первинні громади (села і хутори) мають потенціали, – сумніву не підлягає. А от чи зможуть вони реалізувати ці потенціали, ставши справжніми середовищами життя, – залежить від нас.

 

Поєднання потенціалів  самодостатніх сільських територій, державної політики щодо демографічного прогресу,  економічних стимулів для розвитку громад, рівномірне розміщення виробничих потенціалів по всій території країни, визнання і застосування трендів четвертої промислової революції, яка наближає життя людини до природи, поза сумнівом, може дати синергетичний ефект, який приведе до довгоочікуваного розквіту України.