Духовність

 

Хай переможе прагнення до щастя!

Війни розпочинають правителі, але вони їх ніколи не зупиняють, воюючи до кінця – переможного чи безславного.

Війни зупиняє народ, кращі його представники. Вони не рахуються ні з репутаційними втратами, стаючи нерідко вигнанцями  в очах влади, ні з втратою особистої свободи чи життя.  Вони перемагають, бо за ними – правда, і за ними – віра народна.

«Тільки любов залишить тебе живим» – нова антивоєнна пісня, створена у співпраці українського гурту «Гайдамаки»  з російським співаком Андрієм  Макаревичем та поляком Мацеєм Маленчуком.

Це мистецька відповідь на виклики часу – російську агресію на Донбасі, гібридний тероризм Кремля   в країнах світу, насадження атмосфери страху в громадах.

Мистецтво не може зупинити обстріли і бомбардування. Але воно може змінити громадську думку, ставлення суспільства до проблем творення майбутнього, може змінити вимоги народу до своїх правителів, вимагаючи припинити війну.

Ми маємо співати пісень разом, щоб було чутно далеко за межами наших держав. І так співати, щоб до цього хору приєднувались нові учасники.

І тоді переможе прагнення громад до щастя, а не старих еліт до реваншу під виглядом міфічних перемог.

 

Християнство як матриця планетарного ойкуменізму

Всі планетарні релігії – це вчення про мир і заради миру, однак інститути різних конфесій по-своєму тлумачать основи церкви і роз’єднують  своїх прибічників, виходячи з людського чи політичного еґо, а не з основ гуманістичності  та  мирності будь-якої релігії.

Сьогодні ми бачимо досить потужні глобальні технології зіштовхування людей на базі релігій через конфесійну відмінність, і це вже стало зброєю 21 сторіччя.

Ми мусимо зупинити це, спираючись на лекала Майдану Гідності, коли мультиконфесійна спільнота служителів різних релігій не просто була разом на Майдані, а разом служила Богові  і Людям задля миру.

Сьогодні ми, попри одвічний спротив московського православ’я, повинні говорити про християнську церкву в Україні, яка буде мирно співіснувати з іншими релігіями.

Майданна Україна започаткувала багато позитивних трендів для глобального світу, і ми, українці, маємо право започаткувати ідею гуртування всього християнства як матриці планетарного ойкуменізму.

Пропонуємо це як глобальний тренд духовних стовпів українства та глобальної мультирелігійності ойкуменічного світу планети. А далі – об’єднання всіх релігій задля  рятування людського життя і природи на планеті Земля. Бо мирна перспектива існування нашої планети – це наша сьогоднішня відповідальність.

 

ПРО НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛЬНУ ГІДНІСТЬ УКРАЇНИ

Чи багато українських політиків або державних чиновників можуть без частки сумніву заявити, що вони є українськими націоналістами?

Цьього не зробить жоден, оскільки таким визнанням вони поставлять під удар свою політичну кар’єру, втратять  підтримку традиційно червоного електорату та повагу колег із коридорів влади.

Так історично склалося, що український націоналізм, навіть для українців, часто є  жупелом страху і нерозуміння сутності явища, яке в радянські часи перетворили на зло – більше, аніж гітлерівський нацизм.  І тільки завдяки Майдану і героям АТО  це поняття  стало набувати адекватно-позитивного значення, органічно ввійшовши у  поняття  патріотизм.

Націоналізм з кінця 18 століття розвивався на ґрунті формування народів, а у 20 столітті оформився остаточно, але вже як політико-ментальне та політико-соціальне явище мультиетнічного світу.

Визначення поняття «націоналізм» формулювали багато науковців, але найбільш вдалим видається  трактування Ентоні Д. Сміта, британського дослідника феноменів нації та націоналізму, професора Лондонської школи економіки, яке він виклав у своїй праці «Націоналізм (Теорія, ідеологія, історія)».

За Смітом, націоналізм включає «процес утворення й становлення націй; почуття й свідомість належності до нації; мову й символіку нації; соціальний і політичний рух від імені нації; доктрину і/або ідеологію нації, загальну й конкретну».

Водночас професор Сміт  вважає, що націоналізм не є чітко сформованою ідеологією, як, наприклад, соціалізм чи лібералізм, а являється певною матрицею, яка, в залежності від часу,  території, та обставин,  наповнюється різними ідеологічними змістами.

Власне,  все це можна побачити на прикладі нашої країни.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття націоналізм, за влучним висловлюванням Бориса Грінченка,  трактувався  радше як «прихильність до всього українського».  Подальші протестні рухи, революції та війни призвели до кристалізації українського національного руху з одночасним виокремленням течій і напрямів, що надало нового змісту і звучання терміну «націоналізм».

Громадянська війна, яка заполонила територію російської імперії після більшовицького жовтневого перевороту 1917 року, розвела українських патріотів по різні боки барикад. І якщо якась частина з них повірила у можливість побудови української держави в складі нового федеративного утворення – СРСР, то інша, налаштована більш радикально, вибрала шлях непримиренної звитяжної боротьби за незалежність і соборність України.

Перші стали жертвами радянсько-сталінського терору, другі гинули в застінках нових поневолювачів за ідею незалежної соборної держави.

Найпотужнішою націоналістичною силою в тридцяті роки минулого століття була Організація українських націоналістів (ОУН), яка постала у 1929 році і з тих пір десятиліттями несла місію боротьби за незалежність України.

Загалом український націоналізм пройшов різні фази розвитку – від помірковано-ліберального до рішуче-радикального  і навпаки, у зворотньому відліку.

Зараз він переживає нову фазу – громадянсько-суспільного націоналізму як самоідентифікації суспільно-державного масштабу в глобальних процесах, де відбувається переосмислення громадянами нашої країни свого місця і ролі в державі, суспільстві та світі. Ми вважаємо, що саме цей стан та різновид націоналізму може слугувати запобіжником виникнення можливих (спровокованих спецслужбами інших країн) етнічних конфліктів терористичної стилістики в країні.

Безсумнівним є те, що український народ отримав  у 1991 році свободу і відновив історичну справедливість, утворивши незалежну державу,  саме завдяки українському  націоналістичному  руху, який  діяв і розвивався  протягом майже століття.

Однак час бере своє. Потужні націоналістичні рухи в багатьох країнах світу, зокрема в Європі, поступово згасли, оскільки класичний націоналізм загалом   виступає об’єднуючим державницько-політичним фактором лише на певному історичному відрізку – становлення чи  розвитку політичної нації. Цим відрізком, зазвичай, є  період внутрішньої нестабільності або прямих загроз із боку інших держав. Якщо ж в країні – стабільна управлінсько-політична ситуація, триває економічний розвиток, і громадяни мають достатній рівень соціального забезпечення – причин для націоналістичного, а тим паче радикального, вибуху практично немає.

Події останнього часу свідчать, що саме такі стани найбільше атакуються зовнішніми гібридно-терористичними режимами, які самим своїм існуванням заперечують сталий мирний розвиток як принцип співжиття рівних держав і партнерських суспільств.

У випадку таких атак суспільство може отримати, як мінімум, державно-управлінську нестабільність, як максимум – різке зростання радикальних націоналістичних настроїв ізоляціоністського характеру з перспективою кардинальної зміни  державного устрою через усунення чинної влади.  Що ми зараз і спостерігаємо в ЄС на прикладі вже не однієї європейської держави.

Європа  прожила у мирі  більше півстоліття. Це був період наростаючої стабільності, який міг отримати глобальну перспективу світового геостратегічного тренду. Однак окупація АРК ,  путінсько-терористична агресія на Сході України та інформаційні  агресії в переважній більшості європейських країн сколихнули континент і світову громадськість.

Вже не є секретом той факт, що націоналістичні партії європейських країн (на кшталт французького «Народного фронту», угорського «Йоббіка» або грецького «Золотого Світанку») фінансуються  Кремлем, який хоче утворити на теренах Європи новий світо-порядок – без демократичних цінностей,  дружби і добра,  без толерантності й  щирості.

Путін і його технологи намагаються перетворити світ у зону нестабільності та  страху, де реальністю стануть перманентне насилля і прямі загрози терористичних практик.

Яскравим доказом цього була публікація в німецькій газеті «Більд»  відомостей  про створення Путіним у Німеччині та сусідніх країнах підпільних бойових груп з місцевих радикально налаштованих мешканців. Велику тривогу викликає те, що основні дії путінці планують у Німеччині – країні, що пройшла через брутальний націоналізм, тобто національний соціалізм, заснований на теоріях расової ієрархії і соціального дарвінізму.

Націоналістичні практики ідеологій та стилістика моноетнічних рухів сьогодні не можуть слугувати справі мирного глобального прогресу. Вони залишились у минулому, і намагання суспільства черпати сили та енергію в брутально-ізоляціоністському націоналізмі неодмінно приведе нас у минуле протистояння за етнічно-релігійними ознаками на кшталт сучасної ІД (Ісламської держави).

Світ двадцять першого століття  вимірюється  гуманістичними цінностями космічної перспективи планети Земля, які є  вищими, ніж  окремі ознаки і характеристики вузького визначення.

Для українців поняття цінностей – просте і зрозуміле, саме за них вони  стояли на  Майдані.

Українці – мудра  нація, яка це  довела своєю історією та сьогоденням у масштабах  всієї планети  (від Чорнобиля до Донецького аеропорту).

Попри всі  негаразди, які заважають становлення нашої української держави, віриться, що ми здатні  їх подолати, як це робили  і раніше – гідно нашому історичному корінню і нашим мирним помислам.

Національна гідність (так мав би визначатись український націона лізм сьогодення) є величиною незмінною в парадигмі горизонтів Майданного партнерства, поваги і честі.  Але й вона не має домінувати в помислах і діях (як абсолют) сучасного глобального світу мирного життя.

Сьогодні глобальний світ має адекватно реагувати на нові безпекові виклики, оскільки кривавий ультранаціоналізм, який переростає в глобальний гібридний тероризм, несе пряму загрозу мирному людству.

Нам необхідно називати  своїми іменами речі, оприлюднення яких уникають перші особи світу;  називати реальних персоналій, які стали винуватцями гуманітарних катастроф, що вже відбулися й ще плануються у наразі мирному світі; назвати шляхи ліквідації першопричин гуманітарних кривавих катастроф і  вказати ефективні шляхи подолання наслідків лиха, що спустошує не лише країни чи території, а й наші душі.

Зрештою, це – шанс на встановлення глобальної істини мирного життя для всіх без винятків.

Це шанс на порятунок світу, над яким постає відблиск тотальної цинічної терористичної загрози.

 

ПРО НАШУ МОВУ.

Скільки разів забороняли українську мову в російській імперії? Науковці та громадські діячі називають різні цифри – 117, 134, 173… Фактом залишається те, що намагання знищити нашу мову було притаманне московським імперцям завжди.

Скільки разів намагалися знищити українську мову під виглядом «удосконалення», а по суті нівечення,  в СРСР?  Ще потрібно досліджувати, хоча найхарактерніші випадки відомі.

У 1928 році, на підйомі так званої політики коренізації (яка мала на меті дерусифікацію), Всеукраїнська академія наук розробила правопис (відомий як харківський або скрипниківський). Цьому передували наукові дискусії, оскільки на той час вже існували мовні розбіжності між східними та західними українськими територіями, що тривалий час перебували під різними історико-ментальними окупаціями. Більшість суперечностей під час демократичної методологічної дискусії вдалося зняти, і незабаром правопис надійшов в усі школи  та видавництва України. Підтримали його і у Львові, де цю місію взяло на себе наукове товариство імені Шевченка.

Втім, за кілька років, на початку 30-х, політика коренізації була сталіністами згорнута, а харківський правопис – знищений (його визнали націоналістичним). Московські кати знищили фізично і намагалися знівечити духовно цілий пласт яскравих українських мовознавців. Перед слухняними Кремлю мовниками було поставлене завдання наблизити український правопис до російського.

Так народився правопис 1933 року, символічно гіркого  й трагічного року в нашій історії, року голодомору-геноциду в Україні. Цей правопис назвали правописом Кагановича-Постишева, а згодом мовознавець, поет і перекладач Святослав Караванський назвав його асиміляційним, бо саме цим мовним засобом українців заганяли в сталінізм.

А вже в жовтні 1938 року апологети більшовизму-сталінізму, пишучи у газеті «Правда» про наближення двох мов,  вимагали по суті перетворення української мови на ще один варіант російської,

На виконання «рішень партії»  з української мови вилучались цілі лексичні пласти, змінювалось значення окремих слів.  Тому не дивно, що сучасні дослідники української мови вважають необхідним проведення мовно-археологічних розвідок як технологічного процесу відновлення глибинних когнітивних смислів українського народження.

Надії на повернення в українське суспільство живої рідної мови супроводжували перші роки нашої незалежності – на тлі зростання національно-культурної свідомості суспільства. Було багато розмов, різних думок, пропозицій; працювала комісія з перегляду правопису.  Зрештою, вся ця робота трансформувалась у Правопис-90, який, насправді являючись «відрижкою» пізньої радянщини, був офіційно затверджений  у 1993 році  та  рекомендований  до вжитку.

Подальша історія української мови в незалежній Україні пронизана чередою принижень і поразок, але найдошкульнішого удару мова зазнала, коли в 1992 році Рада Європи ухвалила Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, яку кремлівська п’ята колона зуміла поставити собі на службу.

Україна вперше ратифікувала  Хартію  у 1999 році, однак  на наступний рік Конституційний  Суд України   це рішення скасував, після чого повторна ратифікація  відбулась 2003 року.

Слід зазначити, що переклад Хартії для прийняття в українському парламенті здійснювався під пильним наглядом російських спецслужб і їхніми ж фахівцями, оскільки ліцензованого перекладу як обов’язкової умови для текстів державного рівня та ще й соціолінгвістичної експертизи (теж як стандарту) у нас і досі немає. Тому, на думку експертів, офіційний (ратифікований) український переклад Хартії в цілому не є правдивим та адекватним і автентичним англійському та французькому джерелам і містить численні помилки й перекручення.

Попри це, Хартія на початку нового століття запрацювала в повну силу на благо нашого північного сусіда. До мов національних меншин України, на які розповсюджувалась дія документа, було віднесено 13 етносів (хоча фактично мали потрапити лише два-три), у тому числі такий статус отримала і російська мова.

Починаючи з 2006 року, коли Янукович знов очолив уряд,  в Україні «переможно» зазвучала російська, особливо на Півдні та Сході, де у владі найбільш потужнішим було представництво Партії регіонів.  Обласні і міські ради  цих територій одна за одною приймали «історичні» рішення про надання мові іноземної держави статусу регіональної, тобто офіційної.  Про використання української  в таких областях як Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська, Миколаївська та в містах Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, Харків, Севастополь – згодом можна було б забути.

Але остаточна спецоперація російських спецслужб  проти української мови  відбулася в  2012 році, коли Верховною  Радою був прийнятий сумнозвісний закон авторства С. Ківалова і В. Колесніченка «Про засади державної мовної політики». Завдяки цьому закону українська державність отримала суттєву «пробоїну» – під загрозою опинилась незалежність і соборність нашої Батьківщини, з огляду на технологічно-комбіновану комунікаційно-контентну агресію путінських технологів щодо створення громадської думки, формування та сприйняття стереотипів, міфів, сенсів, норм і навіть процедурних індикативів «руского міра».

Фізична агресія путінської Росії проти України, яка розпочалася з окупації Криму і продовжилась на сході країни, показала справжнє обличчя кремлівського «брата» і його істинні глобальні наміри в Україні, які насправді мають претензії планетарного масштабу.

У 2014 році парламент проголосував за скасування цього закону, проте виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов відмовився підписувати це рішення, пояснивши таку позицію необхідністю підготовки та ухвалення нового закону. І тільки 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України визнав цей антидержавний акт  неконституційним.

Ми з вами, наразі, перебуваємо знову на початку руху за відновлення мови. Перебуваємо в радикально-збуреному стані замість того, щоб зрозуміти і прийняти адекватність мовної концептосфери в Україні  як    з позицій мов меншин, так із позицій четвертої промислової революції глобального світу, яка виводить мову в ранг технологічно-ресурсного джерела особливого масштабу.

На жаль, після Майданного піднесення українського духу ми не спромоглися відпрацювати узгоджену версію законопроекту щодо мовної концептосфери середовищ життя сучасної Майданної України. А тут варто було б взяти до уваги напрацювання спеціалістів соціолінгвістичного моделювання мовних середовищ живих суспільних реалій, які щоденно творять мовно-креативні контентно-комунікаційні паростки глобальних проривів у майбутнє. На жаль, ми їх не фіксуємо, не підтримуємо і не звертаємо на них увагу. Результат такого ставлення з боку держави і суспільства – відсутність мотивацій до творення нового життя, глибоке розчарування нинішніми реаліями і виїзд, у багатьох випадках, за кордон, де мовна ідентичність нагадує перебування фортеці в облозі.

Боротьба за мову є боротьбою за українську державність, її суверенітет і незалежність у продуктивній перспективі глобального майбутнього планетарного миру. Саме з цих позицій варто завжди підходити до мовної концептосфери, яка може виступати об’єднуючим чинником сьогод- нішнього суспільства, захисною стіною від будь-яких глобальних агресій, універсальною домінантою світового українства.

Століттями, якщо дотримуватись історичної правди, очільники Кремля намагались у різний спосіб знищити українську мову, або бодай зробити її чимось другорядним, низькосортним, не вартим викорис- тання. Цього не вдалося, хоча багато чого в українській стало на кшталт lost in Translation.

Ми втратили багато, але вистояли. Більше того, зуміли вийти на рівень когнітивного звільнення (Cognitive Liberation). Можливо, це наша найбільша перемога в боротьбі з віковими окупантами. Це, зрештою, звільнення від царсько- радянсько-путінських імперських цінностей, які шаблонізувалися в свідомості значної частини, особливо старшого покоління, українців. Їхній ідеал – постійне служіння якійсь вищій ідеї – царю, комунізму, «рускому міру»… І на кожному повороті – кривавий глухий кут.

Ми    на Майданах України вибрали інший шлях – шлях формування світу людини в середовищах життя, де вищою ідеєю є творча самореалізація кожної людини в глобальному світі миру. І ми не маємо права зійти з цього шляху.