Героїчні постаті

Величність постаті Івана Мазепи

У нашому соціумному житті завжди присутня політика, а з нею  і політики – як публічні герої цього життя.

Ми звикли до сучасних політиків настільки, що перестали задумуватись над  існуванням  державних  діячів історично-ментальних масштабів. Ми не згадуємо про них, мабудь,  тому, що  сьогодні таких немає у нашому суспільстві. Вони – рідкість, але  поза сумнівом, саме   ці постаті вершили історію і  на віки визначали напрями її руху.

Серед них – гетьман Іван Мазепа. Уродженець Київщини, виходець із родини української шляхти Мазеп-Колединських, він отримав блискучу освіту (Києво-Могилянський колегіум, Єзуїтська колегія у Варшаві, трирічне навчання у Німеччині, Італії, Франції та Голландії). Володіючи вісьмома мовами, він не тільки збагачувався знаннями, а й переймав  досвід тогочасних європейських управлінців, заводячи  великі знайомства. Міг зробити кар’єру при дворі польського короля, але життя розпорядилося по-іншому.

Знайомство і служба при гетьманах П. Дорошенку та І. Самойловичу, які відстоювали ідею соборної української держави, мали визначальний вплив на формування Івана Мазепи як державника та поборника незалежної соборної України.

Двадцять два роки він утримував гетьманську булаву, розвиваючи Україну і демонструючи при цьому видатні економічні та дипломатичні якості. За роки його правління  Гетьманщина стала осередком економічної та соціальної стабільності.   Активно розвивалось освітянство,  зростала культура, видавались твори української літератури, відроджувалась архітектура, вдосконалювались філософія, теологія, природничі та суспільні науки.

Метою Івана Мазепи було об’єднання  козацьких земель  під єдиним управлінням, і така Українська держава, за його задумом, мала бути європейською за духом та козацькою за формою.

Неможливість реалізувати свої  задуми  в умовах  тиску з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та  царя  Московії, від якого, хоч і відносно формально, але залежала Гетьманщина. змушували  Мазепу проводити свою політику в умовах постійного маневрування на міжнародно-дипломатичному рівні та обмеженої довіри в середовищі сподвижників.

Зрештою, гетьман відважився відмовитись від насильницького протекторату Москви та відкрито виступити проти царя, однак його союз із шведським королем Карлом XII та спільні військові дії проти московських військ завершились поразкою.  «Мур Москви» утримався і згодом відгородив Україну на тривалий історичний період від Європи.

Московські правителі, перелякані  виступом ще донедавна лояльного до них гетьмана, розгорнули цілеспрямовану кампанію з дискредитації Івана Мазепи, яка затягнулась на віки. Московська церква, яка завжди прислуговувала московському царю і по своїй суті стала ще однією спеціальною службою  з виконання особливих завдань Кремля, оголосила тоді Мазепі анафему.

Переляк московських правителів від Мазепи не минувся до цих пір.  Ім’я великого українця і все, що з ним пов’язане, донині викликає у кремлівських правителів страх.  Очевидно, саме тому напередодні відкриття пам’ятника гетьману Мазепі у Полтаві  приступ безсилої люті штовхнув московських посіпак на диверсію – невідомі намагались підірвати монумент. Не вдалося – пам’ятник отримав лише незначні пошкодження. Гетьман не здався у минулому – встояв і зараз.

Український народ віддає нині шану Івану Мазепі. Пам’ятник у Полтаві – це лише початок довгого шляху повернення гетьмана-державотворця додому, в рідну Україну, соборну та незалежну.

Велетень духу і поборник розбудови європейської держави Іван Мазепа має повернутись і зайняти належне йому місце в історії України і в  серцях українців.

Петро Конашевич-Сагайдачний – талановитий полководець та далекоглядний державник

Українська історія рясніє білими плямами. Цілі пласти нашого славного минулого залишаються досі незнаними, і таке історичне провалля дозволяє чужоземцям-історикам  трактувати події і факти по-своєму, залишаючи в тіні могутні постаті, які визначали у свій час не тільки сутність внутрішньодержавних подій, а й перебіг європейської історії.

До таких історичних постатей належить  гетьман Війська Запорозького – Петро Конашевич-Сагайдачний, який народився приблизно у 1550 році в родині дрібних шляхтичів на Перемишльській землі Руського воєводства (нинішня Самбірщина Львівської області).

Отримавши початкову освіту в Самборі, Петро Конашевич продовжив  навчання в Острозькій школі, заснованій князем Костянтином-Василем Острозьким, яка за короткий термін набула  слави провідного навчального закладу в тодішній східній Європі. Там  ґрунтовно вивчали філософію, медицину та богослов’я, покладаючись на класичну тоді для Європи практику вивчення семи вільних наук – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії і музики. Окрім іншого, студенти-острожці мали обов’язково знати п’ять мов: латинську, старослов’янську, польську, давньоєврейську та грецьку.

Острог на той час був одним із провідних культурно-освітніх та православно-ідеологічних центрів, де велично поставали монументальні православні храми.  Як центр науки, Острог прихистив багатьох науковців та  мислителів, які, випереджаючи свій історичний час, зазнавали жорстких переслідувань з боку правителів.

Знання, отримані в Острозькій школі, стали фундаментом світоглядних принципів та переконань молодого Конашевича, а вплив ідейно-релігійних поборників православ’я  тамтешнього регіону сформував релігійні погляди майбутнього гетьмана. Намагаючись відстояти православ’я, він написав тоді власний тракт «Пояснення про унію», а згодом несприйняття католицизму та унії послужили  відправними точками для його політичних рішень  як гетьмана Війська Запорозького.

Сьогодні ми повертаємось до визнання величі славного українця Петра Сагайдачного, внесок якого у розбудову нації і держави потребує ретельного дослідження.

Ця монументальна постать має бути відновлена в пам’яті  українського народу та історії Європи,  і  історично-ментальні енергії  нашого славетного земляка мають бути вживлені в сучасність і майбутнє.

Яким він був, гетьман Сагайдачний?

Полководець

Не кількістю, а вмінням – такий принцип підготовки військ ввів гетьман Сагайдачний на Січі.

Він будував  стратегію і тактику з урахуванням суттєвої переваги супротивника, дотримання правила продуманого розподілу сил   і засобів, визначення   слабких ділянок в обороні (наступі) ворога і передбаченні його головного напряму удару.

Полководець Сагайдачний сповідував філософію ведення активних тактичних боїв, не визнаючи популярну тоді у європейських арміях  пасивну тактику маневрування по тилах супротивника та знищення його комунікацій.

Добре вишколені, тактично підготовлені невеликі маневрові групи козаків несподівано нападали на  вороже військо на марші. Наносячи точні і дошкульні удари, вони дезорганізовували пересування колон, створювали панічні настрої в лавах супротивника і так само швидко, як з’явились, щезали.    Чи не нагадує така тактика дії сучасних диверсійно-розвідувальних груп?

В основі ведення бойових дій  Сагайдачний  бачив, передусім, дії наступальні. Кожний маневр мав ретельне обґрунтування та кінцеву мету – нанесення остаточного нищівного удару та повного розгрому ворога. Такій меті передувала низка дієвих військових заходів: введення противника в оману, тактичні бої задля виснаження сил ворога, захоплення або блокування комунікацій та важливих об’єктів, зосередження сил на основному напрямі тощо. При цьому застосовувались раптові зустрічні бої або продумані засади, які наносили ворогові відчутні втрати.

Сагайдачний, як мудрий полководець, не дотримувався однієї і тієї ж тактики, а щоразу змінював тактичний композиційний малюнок, доставляючи  чимало клопоту ворожим стратегам.

Варто пам’ятати, що саме за гетьманства Сагайдачного відбулася військова реформа на Січі.

Із козацької вольниці він створив регулярне військо. Така сила стала боєздатною, організованою та дисциплінованою.

Полководець змінив форму ведення фронтального вогню в бою та поєднав можливості щільних мушкетних залпів із застосуванням холодної зброї. За нього було реорганізовано розвідку і артилерію (він ввів легку  й маневрену артилерію).

Він запровадив сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час  морських походів, караючи за провини на смерть.

Сагайдачний завжди брав участь у походах і битвах, нерідко особисто вступаючи у двобій з ворогом. (Відомий факт його двобою з московитом – воєводою Бутурліним)

Вершиною  військового мистецтва гетьмана вважається Хотинська битва 1621 року, значення якої  свідомо принижувалось російсько-радянськими та  польськими істориками.  Саме ця битва змінила геополітичний пасьянс у Європі, оскільки після Хотина Османська імперія втратила свою колишню міжнародну вагу й відмовилась від поневолення Європи, а Річ Посполита врятувалась від політико-державної катастрофи.

Окремого вивчення потребують морські походи Сагайдачного  – на Стамбул, Кафу і Очаків, на Варну і Трапезунд, Синоп і Акерман… Він розробив стратегію козацьких морських походів, які й приносили перемоги і славу. Ця слава розголошувалась за межами України і фіксувалась сучасниками для нащадків. Так, італієць П’єтро де ла Валле, відомий мандрівник і літератор писав він у травні 1618 року: ««Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».

Військовий талант Сагайдачного визнавали і польські королі, які неодноразово засвідчували йому свою повагу, і султани Османської імперії, яким він дошкуляв своїми раптовими та  успішними нападами, і московські правителі, на яких гетьман разом із своїм військом наводив жах.

Тому нинішнім нащадкам славного гетьмана варто повернутись до ретельного вивчення військової спадщини Сагайдачного, а сучасним воєначальникам – позбуватись радянщини у військовій освіті й науці і почати відроджувати золоті сторінки українського військового мистецтва. Це принесе користь у боротьбі з нинішніми московитами.

Державотворець .

Достеменно невідомо, хто і що вплинуло на формування політичних поглядів молодого Конашевича.

Після Острога Петро перебрався до Львова, а згодом – до Києва. Перші кроки – домашній вчитель, потім помічник земського судді – не свідчили про те, що незабаром Конашевич опиниться на Січі, хоча є припущення, що в цій думці він укріпився ще за часів навчання в Острозькій школі.

Набути авторитету та поваги серед таких відчайдухів, як запорожці, було не так просто. Однак Конашевич продемонстрував козакам і розум, і військову вправність, і міць. Недарма він отримав прізвисько Сагайдачний – для цього мав бути вправним лучником, а поціновувачів цього мистецтва на Запоріжжі завжди водилось достатньо.

Достеменних відомостей  про діяльність Конашевича на Січі дуже мало – лише те, що він брав активну участь у козацьких походах проти татар та османів, де неодноразово відзначався своєю смі- ливістю та гострим розумом. З історичної темряви  він виринає уже козацьким ватажком, і тоді починають фіксуватися його якості не лише як полководця, а й багатогранного політика та  державника.

Найперше Сагайдачний виступає поборником прав козацького люду, намагаючись у різний спосіб – переговорний і таємний, силовий і дипломатичний – добитися визнання козацької військової та політичної організації.  При цьому він  обстоює право українців на самостійність та незалежність, що передбачало виведення з території України військ Речі Посполитої.

Сучасні історики вважають, що саме за Сагайдачного відбулось усвідомлення українською громадою своєї автохтонної (місцевої, корінної) ідентичності та визначення територій і кордонів тодішньої держави.

Ще одним  непересічним  діянням Сагайдачного було  перенесення центру політичного життя із Січі до Києва.  Сталося це після московського походу 1618 року, коли 20-тисячне гетьманське війско було скеровано на Київщину, а не на Січ.  Гетьманський полк  прибув до Києва, де Сагайдачного згодом проголосили «Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького».

Саме тоді Сагайдачний перейнявся давньою ідеєю поновлення православної ієрархії, виступаючи ще у молоді роки протии Берестейської церковної унії. Після ліквідації останньої, ігуменом Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря  став  один із засновників Київського братства  і друг Сагайдачного – Іов Борецький, який  зумів  згуртувати довкола себе значні православні сили та світських діячів і натхненників. .

І ось тут вагомим фактором відновлення впливу православ’я на теренах козацької держави став колективний вступ Війська Запорозького до Київського братства.

Скориставшись важким становищем Речі Посполитої, Сагайдачний за кілька років добився від польського уряду задоволення козацьких вимог  щодо  свободи віросповідання, скасування обмеження вольностей і прав козацтва, визнання влади гетьмана над всією Україною тощо.  Це стало фактичним визнанням автономної козацької держави.

Український гетьман відстоював так званий процесс  «покозачення», завдяки  якому  селяни могли відмовитись від феодальної повинності та перейти під опіку запорожців. Вдячне населення визнавало правочинність козацької держави і владу гетьмана, а територія козацької України розширювалась.

Будучи далекоглядним політиком, Конашевич підтримував ідею гуртування козацтва з  духовенством та міщанством, вбачаючи у такій спілці запоруку єдності народу й держави.

Таким чином, козацтво вийшло з вузько-станових інтересів і вперше сформувало власну політичну програму.

Стали набувати «термінологічної конкретності» такі поняття, як «руський народ»,  тобто мешканці саме територій України. Це усвідомлення відбулося у різних прошарках населення, після чого виникла концепція руського народу як рівноправного і партнерського в союзі з польським і литовським.

Цей пласт історії потребує сьогоднішнього осмислення та відновлення, бо дає ключі до вирішення багатьох питань – від сучасної української державності до геостратегічних процесів у континентальній Європі.

Вистояти за вікового поневолення та зберегти національну ідентичність під силу лише сильним націям світової цивілізації. Розбудовувати, втрачати державність та здобувати її знов і знов – це і є найочевиднішим доказом успішності українців усіх часів, прагнення до свободи і незалежності, до соборності.

Вищим проявом сучасного духу українського народу та його історично-ментальної єдності стали Майдани – Свободи (2004 р.) та Гідності (2014 р.), які відбулися, якщо судити за історичними вимірами, практично одномоментно, в синергії поколінь.

Майдан – явище суто українське і корениться глибоко у віках. На майдані завжди вирувало життя, творилась історія громади, народу. Так було колись, так сталось і цього разу, коли на Майдани вийшла вся Україна.

Але якщо у 2004 році українці лише засвідчили свою волелюбність та свободу, то вже у 2014 рівень свободи сягнув межі цінностей, за які громадяни незалежної країни віддають свої життя і сьогодні.

Нам ще доведеться осмислити багатовимірність категорії «Майдан» як явища новітньої історії України та Світу і зафіксувати його для прийдешніх поколінь у підручниках, книгах, фільмах та піснях. Але найголовніше для нас – це усвідомити, що таке Майдан Гідності, і чи є в нього подовжене життя на ментальному рівні.

Однозначно, Майдан Гідності – це не революція як національний історичний акт-подія, а геостратегічний процес-трансформація, який триватиме до тих пір, допоки Майданна Україна не набуде незворотних форм і сутностей сучасної демократії громадянства.

В ширшому розумінні, Майдан – це постійно чинний генератор публічної народної демо- кратії, де всі і кожен відповідальні за життя в Україні.

Гідність – ось що об’єднало українців у ті дні.

Гідність – це те, що утримувало українців від внутрішнього спустошення  та примирення з ідеологією меншовартісних малоросів та циніків, яку нав’язували окупанти різних мастей.

Гідність – це те, що виборювали поряд із свободою і незалежністю покоління наших попередників.

Гідність – найвища цінність сучасної людини – громадянина-патріота. Вона має захищатись державою і суспільством виключно у правовий спосіб, і  в оновленій Конституції цьому має бути присвячена окрема стаття.

Завдяки Майданам Свободи і Гідності, українське суспільство вже ніколи не не дозволить себе принизити владі чи будь-кому. Воно має сьогодні уособлювати рівноправні партнерські стосунки, основані на довірі, та продукувати нову еру громадянства.

Україна набуває нової якості громадянського існування і відтепер є державою майданів як паритету довіри та людської гідності в середовищах життя, де громадяни самі є відповідальними за своє буття і будують власне  майбутнє на ціннісних засадах, а не на інтересах лобістських груп.

Територіальні громади і середовища життя громад є основними рівнями нових суспільно-економічних продуктивних відносин держави та основою творчо-предметної реалізації можливостей кожного громадянина і конкретної території найменшого масштабу.

Ієрархічна вертикаль управління державою має відійти в минуле, а натомість має вибудовватися модель функціональних партнерсько-координаційних відносин у розрізі держава-суспільство-громади – громадянин.

 

Наша сила – в нашій гідності. Наша гідність – джерело сьогоднішніх і майбутніх перемог.

Криниця та з живою, чистою водою –

То  творчий дух народу, а хоч в сум повитий,

Співа до серця серцем, мовою живою.

Як початок криниці нам на все закритий,

Так пісня та з джерел таємних ллєсь сльозою,

Щоб серце наше чистим жаром запалити.

Іван Франко. Народна пісня

Постать Івана Франка, який вслід за Тарасом Шевченком потужно – геополітично, духовно – підняв ідею української державності, до цих пір залишається недооціненою.

Поет, прозаїк, драматург, перекладач, журналіст, редактор, етнограф, фольклорист, історик, філософ, соціолог, економіст, громадсько-політичний діяч, номінант на Нобелівську премію з літератури – це, напевне, не повний перелік інтересів та діянь легендарного Каменяра.

А ще – державник, відстоювач (в умовах поневолення українського народу Російською та Австро-Угорською імперіями) національної ідеї соборності України.

«Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання», – звертався поет у своєму заповіті – поемі «Мойсей» – до українського народу. Його свята та вперта  віра в майбутнє України як соборної держави надихала українців не одного покоління на боротьбу за повернення Батьківщині незалежності.

«… прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм пол…»

Син селянина-коваля, Іван Франко все життя відстоював інтереси народу, вірив у його велич і потужність і саме з народом поєднував майбутнє держави, про яку мріяв у своїх творах. Це не було його захоплення простим людом, а щира віра в те, що український народ здатний виплекатися в політичну націю, самостійну, консолідовану і водночас відкриту для світу.

Переживши захоплення соціалістичними ідеями, зрозумівши згубність марксистської ідеології, противник всього, навіть найліберальнішого, але пов’язаного з російською імперією, поет став послідовним натхненником національної ідеї в цивілізаційному вимірі рівного серед рівних.

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього, пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим, хоч і як дрібним та частковим, її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його», – писав він під враженнями революційних подій на українських землях російської імперії 1905 року в «Одвертому листі до галицької молодежі», реально опікуючись рівнем середовищ життя, які сьогодні для нас вже є ключем до цивілізаційних викликів глобалізації за умов четвертої промислової революції.

Осмислюючи глибини праць Франка, ми сьогодні розуміємо, яку силу мали тоді і що важать для нас зараз його світоглядні погляди, які нині можна назвати національно-державницькою концепцією майбутньої України. Великий Каменяр чітко визначав, що без боротьби, без віри не здобути волі, не здобути державності.

Ця віра живе і сьогодні серед українського народу і надихає його на боротьбу все з тим же агресором – кремлівським імперіалізмом, який нині путінський режим щоденно трансформує у явище глобального гібридного тероризму.

Сьогодні, в дні тяжких випробувань для українського народу, живе Франкове слово потрібне як ніколи. З цієї криниці «з живою, чистою водою» ми маємо черпати силу духу і волі, завзяття і натхнення, віру й оптимізм. Бо ми зараз відстоюємо віковічну мрію української нації, про яку мріяв і в яку вірив великий Каменяр:

Розпадуться пута віковії, Тяжкії кайдани, Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки Одна, нероздільна.

 

Історична місія.

Велич постаті в генеруванні нації завжди відтінює історичний час її життя. Тому згадуючи сьогодні В’ячеслава Максимовича Чорновола, ми усвідомлюємо особливу необхідність і для нас, і для наступних поколінь нашої Батьківщини вивчати життя, діяльність і потенціали задумів цього видатного українця.

Можливо, це була його історична місія – загинути в розквіті сил в активній боротьбі за свободу і волю народу України. Давній козацький рід Чорноволів укоренився на шевченківській землі, тож В’ячеслав з малих літ вбирав у себе енергію та дух свободи і самостійності, палкої любові до Вітчизни і непримиренності до її очевидних і завуальованих ворогів.

Маючи унікальні здібності до наукової та творчої роботи, а, отже, і до нормального кар’єрного зростання в тодішній радянсько-комуністичній імперії, він відкидає всі прийнятні варіанти успішного радянського функціонера і вибирає свій, тернистий і небезпечний, шлях борця за волю і долю улюбленої України.

Чи розумів він у свої двадцять років, до яких наслідків може призвести така діяльність у радянсько-кадебистських умовах? Своїм життям В’ячеслав Максимович відповів – так, розумів. І його не зламали ні арешти, ні допити кадебістів, ні мордовські табори, ні якутські заслання.

Уже в середині 80-х років, на пропагандистській хвилі перебудови, яка заполонила тодішній Союз, В’ячеслав Максимович повернувся до активної політичної діяльності в Україні. Він разом із соратниками-побратимами очолив національно-визвольний рух і став його символом.

Українська Гельсінська Група, Народний Рух України, Верховна Рада України – вся ця робота відбирала силенну частку часу і життя, але з іншого боку, надихала на нові звершення. Він розробляв і підтримував нові ідеї, проекти, закони – все те, що могло сприяти розквіту молодої держави.

Без сумніву, В’ячеслав Чорновіл став не просто видатним політичним діячем нової України, він став її символом і надією. Тож суспільство готове було його підтримати на президентських виборах. Це могла бути не просто нова сторінка в історії країни, це могла бути зовсім інша Україна.

Слід визнати, що замість гуртування  в один політично-партійний кулак національно-патріотичного лідерства,  наші попередники романтично поставилися до горизонту демократичних можливостей висунення кандидатів на президентські перегони, чим  брутально скористалася стара радянська номенклатура, яка всіма силами трималася за владу.

Загибель Чорновола – це не випадковість! Це  вбивство національного Героя і Лідера Нації.

 

Сьогодні Україна протистоїть кривавим загарбникам-московитам, які знову намагаються нас уярмити. Сили у цій боротьбі за мирну цивілізацію нашим захисникам-патріотам додає і приклад самовідданого служіння Україні В’ячеслава Чорновола.

Його дух, патріотична звитяга, незламність, жага до волі і свободи надихають наших захисників і нас із вами на безкомпромісну боротьбу з ворогом і перемогу над ним.

А пам’ять про В’ячеслава Чорновола і всіх Героїв Соборної України – не викорінити з історії і життя українців.