Аграрна політика

КООПЕРАТИВНИЙ РУХ ЯК РУШІЙ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ.

Не перший рік точаться розмови щодо того, яким чином розбудувати економіку, у тому числі  в аграрному секторі країни.

У зв’язку з цим варто би звернути увагу на історію кооперативного руху в Україні.

В часи, коли Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями, кооперація була вагомим фактором економічного розвитку територій та спроможних громад у період їх зародження, а  згодом – можливістю самостійного і самодостнього виживання в умовах руїни, спричиненої революціями та війнами.

Вважається, що першим кооперативним утворенням в Україні було харківське Споживче товариство, яке започаткували М. Баллін і В. Козлов  у 1864 році.

За кілька років вже в Києві утворилось Споживче товариство на чолі із М. Зібером.

Згодом масштабний кооперативний рух в Україні набрав сили і розмаху, однак  у 1913 році він самоліквідувався у зв’язку з шаленим тиском на всіх рівнях московського Центросоюзу, який на цьому поприщі бачив лише свої структури і свої інтереси.

Повернення кооперації відбулось лише після Лютневої революції 1917 року, коли  Центральна Рада ухвалила закон про кооперацію, який створював нову правову основу для діяльності україн- ських кооператорів.

На західно-українських землях ситуація складалась значно краще. У  період 1850–60-тих років там почали виникати різні кооперативні товариства, які сприяли зростанню й зміцненню громад..

Наприклад, священик із невеликого села під Снятином закликав прихожан  вирощувати спільно зернові культури, а з прибутків утворити позичкову касу. Така ідея була підтримана селянами і згодом каса стала потужним фактором виробничого зростання місцевої громади.

У 1873 році в Австро-Угорщині був прийнятий відповідний закон щодо розвитку кооперативного руху, який надав додаткового імпульсу місцевим ініціативам.

До популяризації кооперативного напряму на теренах Західної України також активно долучилось товариство «Просвіта».

Напередодні Першої світової війни три західно-українських кооперативних об’єднання згуртували довкола себе сотні невеличких кооперативів, загальна кількість яких на 1913 рік сягала від 1250 до 1500 найменувань.

Провідну роль в організації і діяльності західно-українських кооперативів відіграла Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким, який вимагав від від кожного місцевого священнослужителя опанувати теоретичні основи кооперації, бухгалтерії та  землеробства і застосовувати ці знання на практиці, допомагаючи селянам вибиратись із злиднів. Зрештою, це призвело до того, що 60% кооперативів управляли парохи УГКЦ.

Сам митрополит виступав засновником низки кооперативів по всій Західній Україні – від сільськогосподарської школи для сільських господинь у Коршеві на Коломийщині до Земельного банку гіпотечного у Львові. Довкола себе Андрей Шептицький згуртував професійну команду яка опікувалася проблемами  кооперативного руху українців. Це давало позитивний результат. Наприклад, напередодні Другої світової війни українські молочарі зуміли вдвічі перевищити оборот і виторг рівної за можливостями польської молочарної спілки.

Занепад кооперативного руху  в Україні стався з приходом більшовиків та їхньої кривавої колективізації.

Сьогодні ж, у реаліях Майданної України, час знову звернутися до ідеї масової кооперації.

Закон України «Про кооперацію» був прийнятий  ще  2003 року,  і зрозуміло, що він, як і інша законодавчо-нормативна база з цього питання, потребує переформатування.

Те, що законодавство не відповідає вимогам часу, свідчить, наприклад, кількість працюючи сільськогосподарських кооперативів, яких  у країні  близько  500, в той час як  у 1917 році  в Україні  діяли 9200 кооперативних товариств, а у 1920 – вже 22300. Ці сільськогосподарські кооперативи  охоплювали понад 60 % населення і могли відродити  село, а з ним і Україну, якби не більшовицьке  уярмлення.

Пропозиція щодо надання нового імпульсу кооперативному руху в Україні збігається з ідеєю справжньої функціональної децентралізації, бо кооперація – як можливість спроможної громади самостійно вирішувати нагальні проблеми та визначати власну перспективу – це по суті   і є соціально-економічната фінансова децентралізація.

Забезпечення сприятливих умов для розвитку кооперації в короткому часі дасть можливість селянам побачити і  реалізувати власні можливості в межах свого населеного пункту.

Створення робочих місць з достатнім для задоволення потреб заробітком, ініціативне  єднання  з іншими кооперативами, зокрема, закордонними,   відродять українське село. Тоді тисячам наших селян не потрібно буде кидати  власне обійстя у пошуках щасливої долі за межами країни.

Державним очільникам варто зрозуміти,  що відродження кооперативного руху – це не повернення  у  минуле, а значний крок уперед, бо і в провідних країнах світу, наприклад у США, досить серйозно нині  вивчають новий напрям розвитку – кооперативне фермерство в по- стіндустріальній ері розквіту середовищ життя  в спроможних громадах.

Село завжди було місцем концентрації українського духу та  волі до гідного життя.

Сьогодні воно знову  має шанс відродитися економічно-ментально і дати  таку ж можливість суспільству та державі. І ми не маємо права цей шанс упустити. Все залежить від нас із вами.